Еміграція і заробітчанство

Еміграція в пошуках кращої долі при Австро-Угорщині, особливо в кінці XIX на початку XX століття охопила широкі верстви населення Галичини. Недаром І.Франко писав у свойому вірші:

Ой поїду в Аргентину гроші заробляти.

Повернуся з Аргентини, буду газдувати.

Їхали хто куди міг. Одні поїхали і не вертались – емігрували, інші – заробляли гроші і повертались газдувати вдома.   Та не так складалось їхнє життя, як їм хотілось. Першим з відомих емігрантів з Обельниці в кінці дев’ятнадцятого століття був Слободзян Федір. Негаразди та схильність до оковитої змусили його продати свої статки-маєтки і податися з п’ятьма дітьми після смерті жінки аж до Боснії. Там він з часом одружився вдруге, та дітям від цього не покращало. Четверо з них - два брати і дві сестри - разом з найстаршим Миколою, але ще хлопчиною, пішки повернулися додому. Звідси вони і дістали сільське прізвисько Босняки (Бозняки). В селі їхньої господарки вже не було, і Слободзян Микола (1880-1978) пішов працювати на фільварок, щоби утримувати молодших братів і сестер. Трохи охлипавшись, він поїхав у США ще до Першої світової війни. Там, у Нью-Йорку, були два сини нашого сільського корчмаря Фельда Майєра. В них він  працював і повернувся після Першої світової війни.

Доля інших емігрантів складалась по різному. Нижче подається список тих, хто емігрував у різні часи і  відомості про них, зібрані автором у  їхніх родичів, старших людей та письмові спомини.

       В Аргентину емігрували:

Андреїв Степан Іванович (1898–?) у 1937р, сім'я залишилась у селі.   Андреїв Ганна Михайлівна  (1916 -?) і Андреїв Олена  Михайлівна (1919- ?) у 1936 р. Бандура Михайло Миколайович   (1907-?) і  Бандура Явдоха Миколаївна  (1907 – 1995) у 30-ті роки. Голдак (Баран) Анастасія Степанівна (1909-1994)- 1936 р. Грудний Петро (?-?) у 1937 р. Деренюк Іван Миколайович у 30-ті роки. У 1970 році повернувся в село, одружився і проживав у Рогатині. Ільків (Гудзь) Парасковія Михайлівна з чоловіком родом з с. Конюшки. Сухарський Петро Михайлович  (1901-?) - 30-ті роки.

  До Першої світової війни у США  емігрували:

 Бардашевський Ілля Гаврилович (?-?) –1914 р. Торган Катерина Миколаївна (1900 -?) - 1914 р..Бардашевський Іван (?-?).    Біняшев-

ський Михайло (?-?), робив ковалем у пана. Після смерті жінки поїхав у США. Потім забрав дві доньки: Марію 1909 р.н і Ганну. Кубарич Микола (?-?). Кубарич Ілля Федорович (?-?).  Майка Іван Федорович.  Всі вони  проживали у Рочестері. В інших містах проживали Кубарич Олена Дмитрівна, Кубарич Явдоха Дмитрівна. П'єрнак Петро Федорович (?-?). Деренюк Михайло Миколайович повернувся із США після Першої світової війни додому жонатим (жінка чешка) і двома дітьми. Купив поле і поселився в селі Березівка. Виселений до Сибіру у 1950 році, де і помер. Деренюк Теодозія Миколаївна повернулась до села.

У 30-тих роках в Канаду емігрували: Братусь Михайло Павлович (1912 -?), Братусь Ілля Пилипович, сім'я залишилась жити в Конюшках.  Петровська Парасковія Степанівна (1901-1986).

 До Франції у 1926 р емігрував Сухарський Микола Ількович (1903-1972) і Царевич (Кубарич) Ганна.  (?-?).                                                                                                        

 Після 1945 р в еміграції опинилось кілька чоловіків, які були на роботах в Німеччині. Серед них Бандура Михайло Іванович (1924-2007), після війни проживав у Англії. Ґудзь Іван Мартинович   (1924-2007), проживав у  Англії,  і Святий Микола Михайлович (1927-1980),  який після війни проживав в   Польщі. Гривнак Федір (1909-1999), засуджений перед війною за відмову платити аліменти, перейшов на захід з фронту з приходом радянських військ у Німеччину у 1945 р. Проживав у США.  Озарків Іван Кирилович (1911 - +) пішов з відступом німців і   проживав в    Англії.

     Першим і останнім емігрантом з села за радянських часів була Ковальчук Катерина Дмитрівна (1924-1996). Її чоловік, Герега Михайло Дмитрович (1919 - +), родом з Конюшок, після Другої світової війни опинився в Канаді. В 60-ті роки ХХ століття між ними налагодилось листування через посередників з Польщі. Вона формально виходить заміж за поляка і живе в Польщі з 1968 до 1972 року. Це дало її можливість отримати дозвіл на виїзд в Канаду до чоловіка.

Не можна сказати, що цим списком охоплені всі ті, хто емігрував з села, особливо до Першої світової війни. В пам’яті деяких вже не молодих сьогодні людей ще збереглось почуте колись, що в іхній родині хтось емігрував. Та ні імені, ні прізвища вони, на жаль, не пам’ятають.

Свою “обельницьку” громаду емігранти з села мали лише у Рочестері. До речі сказати, що там будо немало емігрантів із навколишніх сіл. 2 березня 1935 р емігранти з Обельниці в Рочестері заснували свій комітет і оформили управу. Головою обрали Михайла Біняшевського, секретарем Бардашевського Івана, касиром Магомету Миколу. Членами управи були Майка Іван, Кубарич Микола та Кубарич Ілля. Вони почали збирати гроші на Народний дім для села, але Друга світова війна перервала зв'язок з селом. Фонди комітету становили тоді 558 долярів. На нараді у травні 1939 року вирішили дати 250 долярів на бібліотеку при Народному домі у Рочестері, а другу частину призначили на допомогу діячам і односельчанам – членам комітету, якщо виникне потреба.

Найбільш детальні відомості серед членів “обельницької” громади у Рочестері подаються  [40 ] про Магомету Миколу. Він народився в Обельниці 10 серпня 1893 р. До США прибув у 1914 р. Був членом УНСоюзу, Товариства “Вільні козаки” і УНДому в Рочестері.   Двічі (у 1936-37 і 1953-1954 рр.) був головою УНДому, касиром  (11 років) та членом дирекції УНД. Працював у різних комітетах і організаціях при УНД, у “Просвітницькому гуртку”, належав до контрольної комісії при Кредитній спілці у Рочестері. Був  також членом Товариства ім. М. Драгоманова і очолював його в останні роки свойого життя. Помер 15 серпня 1966 року.  Відомості про інших емігрантів з Обельниці в Рочестері і їх діяльність обмежуються наведеними у списку даними.

Заробітчанство за межами України було лише різновидом еміграції. На відміну від емігрантів, які виїжджали з метою не повертатись, або з невеличкою надією на повернення, мета заробітчан була іншою, а саме, заробити грошей, повернутись в село, купити поле і господарювати.  Ще до Першої світової війни на заробітках переважно у США, крім згадуваного Слободзяна Миколи, були Любінець Ілько, Бандура Микола, Андреїв Андрій (1876-1948), Андреїв Михайло, Андреїв Василь, Горин Василь, Кубарич Петро.... Кубарич Петро на заробітках у США женився. Жінка з с Насташине. Там у них  у 1918 році народився син Михайло. Після повернення в Україну коли Михайлу виповнилось 18 років стало питання про прийняття польського громадянства. Михайло повернувся у США, де зараз (2010 р) проживає.

 Їхали на заробітки ще і при Польщі. Можливо були і інші заробітчани, вихідці з села, прізвища яких втрачені часом.

В період німецької окупації рідко хто з наведених у окремому списку їхав на роботи в Німеччину добровільно. Це були примусові роботи (дивись окремий список).

До другої світової війни емігранти нерідко навідувалися до своїх родичів в Обельницю без перешкод. За радянських часів, особливо зразу після війни і до 1960-тих років, листування з родичами -емігрантами було під пильним контролем влади в особі НКВД  (КГБ). Той, хто писав листа за границю з Обельниці (і не тільки), мусив на пошті писати письмове пояснення, ким доводиться йому адресат за границею, коли, як і чого виїхав.

У 1960-тих і пізніших роках емігранти, вихідці з Західної України, могли зустрітися і побачити своїх рідних лише тоді, коли приїжджали в Україну як туристи,  переважно у Львові. Туристам-емігрантам відвідувати своїх рідних у селах відмовляли під різними мотивами: це відхилення від туристичного маршруту. Висувались і інші причини. Проте дехто з них, зокрема Майка Іван Федорович, Братусь Михайло Павлович, Петровська Парасковія Степанівна і ін., обійшли ці перепони і побували у рідних селах лише на пару годин, щоби побачити село і поклонитися свойому обійстю і могилам предків. За час незалежності України в село вільно приїжджали з Аргентини дочка Насті Голдак Ліда до рідної тітки Катерини (мами автора книжки) і дочки Бандури Явдохи Ганна та Олена до рідної тітки Бандури Олени Миколаївни.

За радянських часів вільно виїхати на заробітки за межі Радянського Союзу було неможливо. Радянський Союз після Другої світової війни надавав фінансову і технічну допомогу країнам так званого соціалістичного табору (своїм сателітам), а також ряду країн Африки і Азії для посилення в них свойого впливу. Допомога зводилась у посиланні туди на рівні міжурядових угод спеціалістів різних ланок і різних галузей. Набір спеціалістів йшов по рознарядці зверху на установи і організації. Той, кому випало їхати на такі заробітки, був дуже щасливий, бо там йому платили більше ніж за місцем основної роботи вдома, та ще й зберігали зарплату за місцем роботи вдома. Перед тим, як відправитись на роботу за границю, спецслужби вивчали на благонадійність родовід кандидата до діда-прадіда. З Обельниці радянським заробітчанином в Алжірі на почтку 70-тих років був лише Кубарич Петро Павлович (1953 р.н.). До речі, слід сказати, що заграничні паспорти видавались лише на час поїздки, зберігались у начальства по місцю праці, щоби працівник не втік за границю, і забирались при поверненні в Союз.

Новобудови в Радянському Союзі завжди супроводжувались інтенсивною міграцією туди робочої сили в пошуках кращих заробітків. Так було і на початку (з 1954 року) освоєння цілинних земель в Казахстані. Туди в кінці 1950-тих на почаку 1960-тих років різними шляхами прибули працювати  обельничани: Братусь Роман Васильович (1937 -1998), Братусь Ярослав Васильович (1940 р.н.), Магомета Ярослав Григорович (1942 р.н.), Сухарський Роман Якимович (1939 р.н.). Всі вони повернулись до рідних місць. Бучій Ярослав Григорович (1942-+) і Гривнак Роман Федорович (1940 -+) в Україну не повернулись.

З проголошенням незалежності України стало можливим вільно отримувати заграничні паспорти.  Це відкрило широкі можливості вихідцям з України для нелегального заробітчанства у країнах Європи. Тому не дивно, що зараз за різними даними від сотень тисяч до кількох міліонів українців нелегально, напівлегально або легально працюють в  країнах Європи і Америки, в основному на чорнових роботах (будівництво, догляд за перестарілими, у сфері обслуговування та іншими видами робіт). Переважна більшість вихідців з Обельниці, як і з України в цілому, працюють в різних містах Італії, Португалії, рідше в інших країнах.

У 2003 році заробітчани в Португалії до Дня незалежності  України організували футбольні змагання між командами заробітчан з різних міст. За команду “Козак” міста Лагош виступали обельничани Кубарич Володимир Дмитрович, Заплоцінський Михайло Богданович, Стрілець Іван Остапович. Їх команда зайняла друге місце серед восьми команд турніру. Крім вищезгаданих вихідців з села, незалежно від того, живуть вони в селі чи поза його межами в Україні, в Португалії працюють: Грудний Микола Ярославович, Дарміць Богдан Богданович, Дарміць (Зобків) Світлана Любомирівна, Островська (Заплоцінська) Наталя Богданівна, Ільків Любомира Романівна, і працювали Ковальчук Степан Ярославович, Шпирналь Володимир Іванович.

Припускають [45, 21.11.03, ст.6], що в Португалії українських заробітчан (“ештранжейро”) не менше 200 тисяч, і [45, 22.11.03, ст. 4] до 15 тисяч дітей, що приїхали з батьками. Всі вони розуміють, напевно, і не тільки в Португалії, що ”...коли приїдеш в Україну – там нема жодних змін на краще, жодних перспектив, ..” [45, 22.11.03, ст. 4]. Але надіються на краще. На жаль вагомих зрушень до кращого і до сьогодні, хоча вже 2007 рік, не видно.

В Італії:  Братусь Ганна Петрівна (там вдруге вийшла заміж), Братусь Павло Петрович, Братусь Стефанія Степанівна, Дорош (Бучій) Марія Григорівна, Любчик Анатолій Васильович, Любчик Ганна Василівна, і працювала Зарецька (Братусь) Галина Михайлівна. В Італії, як вважають політичні оглядачі, працюють понад 600 тисяч вихідців з України.

В Іспанії: Кубарич    Марія Романівна, Підлужна Наталія Володимирівна, де вдруге вийшла заміж.  З 2006 року - Підлужний Андрій Володимирович. З 2007 р - Кубарич Ганна. У 2005 році в Обельниці гостювала сусідка по квартирі Підлужної Н.В. пані Емілія. Крім Обельниці, вона побувала у Івано-Франківську, Києві і інших містах, таким чином мала можливість оцінити наші життєві умови. Зі слів мами Наталі - Ганни пані Емілія так оцінила наш рівень життя і стан довкілля, в якому живемо: "Вам можуть допомогти інвестиціями країни Європи для покращення життя. Порядку у побуті, у навколишньому середовищі, в культурі і в сфері обслуговування  за вас ніхто, крім вас, робити не буде". 

 В Греції: Когут Зеновія Ільківна,  працювала Дичко (Ільків) Наталія Михайлівна. У США давно працює Кубарич Михайло Іванович. В Англії по контракту працював Братусь Зеновій Богданович.

До 2007 року в Англії працював Ковальський Дмитро Іванович, але як громадянин Литви і під іншим прізвищем. Стажування в Англії за спеціальністю проходив студент  Київського національного аграрного університету Ткачик Богдан Михайлович. У Данії після закінчення того ж університету за спеціальністю працював до 2007 року Ткачик Володимир Михайлович (1978 р.н.).

За  зеленою карткою (Grin Card) до США у лютому 2006 р виїхала сім'я Владики Василя Степановича.  У квітні 2006 р легально на п'ять років у США поїхав працювати Майка Богдан Петрович 1958 р.н. Ті заробітчани, які працюють легально, приїжджають додому на короткий час і знову їдуть до “місць праці”.

 Ще одним видом заробітчанства є короткочасні (до трьох місяців) поїздки на заробітки у Польщу. Дехто із вихідців села вже давно там освоївся. В межах СНД на заробітки (на будівництво) їздять переважно в Москву, Санкт-Петербург, Іркутськ, і навіть на о.Ямал. Торган Михайло Миколайович (1974 р.н.), працюючи в Москві, там і оженився. В межах України – в Київ, Одесу і інші міста.

Зароблені гроші у даний час заробітчани села реалізують по різному. Одні облаштовують своє житло на європейський лад в селі, другі купляють кватири в містах, інші - як вважають за потрібне.