Фільварок і його власники

В кінці ХІХ на початку ХХ століття власником фільварку в с. Обельниця був пан Гарасимович. Хто був власником до Гарасимовича – відомості відсутні. Він трагічно загинув у 1903 році. Ще до нині приблизно посередині старого цвинтаря на могилі Гарасимовича стоїть чотирикутний обеліск із зламаним верхом, може хрестом. На жаль,  напис на ньому зараз прочитати неможливо.

З розповіді Д.В.Бардашевського і інших людей відомо, бо така подія була неординарною для села, що фільварок підпалив Магомета Павло. Щодо його родинного походження, то питання залишається відкритим, бо не вдалось з`ясувати, хто були його найближчі родичі. Причина  смерті Гарасимовича була такою.  Магомета Павло вкрав у пана насіння конюшини і насипав під хату у Гудзя Мартина Йосифовича, який жив через дорогу від панського двору. Пан викликав поліцію і Гудзя М.Й.  арештували і довго допитувались признання (і силою також), але він твердив, що не крав. Микола Слободян, який працював на фільварку, бачив, хто вкрав конюшину, і через деякий час сказав панові. За крадіжку Магомету Павла засудили на 6 місяців тюрми. Відсидівши термін  в Бережанах, він роздобув собі документи в Америку (?). У самі жнива 1903 р він підпалив панські будівлі, а сам втік. Гарасимович побіг до стайні вивести воґера (жеребця), на нього обвалились горючі мандлі зі стелі і він помер від опіків.

Спадкоємцем фільварку і власником Обельниці після Гарасимовича став Євстахій Миронович. При такій ситуації можна допустити, що Миронович був близьким родичем Гарасимовича. Не виключаємо можливості того, що батьком Є. Мироновича був Т. Миронович (на жаль не вказане повне ім’я), один із засновників “Народної Торгівлі” у м. Рогатині в 1886 році. Останнє припущення не є безпідставним. У газеті “Діло” за 1887 р [26] зокрема вказано: “Зате відхід Д. Полянського і А. Гургули (це перші засновники “Народної Торгівлі), а ще більше смерть Т. Мироновича – часткового власника Обельниці, який дав цій установі велику матеріальну поміч, сильно надщербило її робочий потенціал”.

За погорілі будівлі фільварку пана Гарасимовича Євстахій Миронович, як спадкоємець, отримав секурацію (страхівку). У 1903 році п. Миронович продає 100 моргів поля на Заливках чотирьом лучинецьким господарям. Невідомо коли,  але як розказують старожили, п. Є. Миронович познайомився у Львові із панею Барбарою. На жаль прізвища її не пам’ятають. Пані Барбара (німкеня або полька за національністю) при знайомстві з Мироновичем була багатою вдовою з дочкою Льолею. Багатство успадкувала від батька, що займав начальницьку посаду на залізниці у Чехії. Об’єднавши страхівку і гроші за продане поле з капіталом пані Барбари, Миронович відбудував фільварок і налагодив господарку.

До Першої світової війни Є. Миронович був активним учасником громадського і політичного життя регіону. Заснування у 1909 році української гімназії в Рогатині відкрило шлях до здобуття знань українцям рідною мовою. Для підтримки навчання здібних дітей з бідних сімей у 1910 році було створено товариство “Шкільна поміч”. Воно мало членів покровителів і звичайних. Серед членів покровителів – це ті, хто вносив не менше 50 корон на рік, числився і Євстахій Миронович,  власник маєтку в Обельниці.

У своїх споминах Микола Угрин-Безгрішний [56, с.408] пише: “Незабаром у кав'ярні  “Народної гoстинниці”  у Львові ініціативна група студентів та урядовців “Дністра”  вирішили заснувати “Січ”. З присутніх на цій нараді пригадую Михася Царевича, Фенюка, Мироновича, Банаха, Лендюківну і Кушнірівну”. Хоч прізвище Миронович вказано без імені, немає сумніву в тому, що це був саме Євстахій Миронович, який мав широкі зв’язки з передовою українською інтелігенцією далеко за межами свого села.

Ні з письмових джерел, ні зі згадок старожилів села не вдалось вияснити, чи був п.Є. Миронович учасником Першої світової війни. Його участь у війні можна лише допускати і не безпідставно.

З проголошенням Західно-Української народної республіки 1 листопада 1918 року першим старостою Рогатинського повіту був призначений Євстахій Миронович, дідич з Обельниці [58, с.65].  По всій очевидності, довго він на цій посаді не працював. Розв’язана Польщею війна проти ЗУНР поставила питання її збройного захисту, і Є.Миронович добровільно став до лав захисників Батьківщини. Йдучи до армії, він, як офіцер (сотник) взяв з собою ординарцем з Обельниці зі згоди батьків ще зовсім юного Бучія Василя Івановича (1901-1955). Разом з Мироновичем пішли Бардашевський Федір Васильович (1897-?), і, напевно, багато інших вихідців з села, які були учасниками цих визвольних змагань. Як і де доводилось воювати Є. Мироновичу детальні відомості відсутні.

Відомо, що 16 липня 1919 року під тиском поляків УГА перейшла р. Збруч  і опинилась на території Східної України. Її частини опинилися в оточенні  між чотирма протиборчими силами: поляками, більшовиками, денікінцями і військами УНР. Всі ці сили через своїх агітаторів старались схилити вояків і старшин УГА на свою сторону.  Є. Миронович зі своїм ординарцем, як і багато інших старшин і вояків УГА, в тому числі і генерал Осип Микитка (1874-1920), уродженець с. Заланів Рогатинського р-ну, попали в полон до більшовиків в районі м. Балта Одеської обл. Тут їх зразу розділили, окремо старшин і рядових. Тих старшин, які не погодилися перейти на сторону більшовиків, відправили у підмосковний табір Кожухів, а рядових вояків, в тому числі і Бучія В.І., відправили в Сибір. У споминах свідка подій у Кожухові Івана Максимчука [45] є цікаві деталі, пов'язані з Є. Мироновичем. Наводжу уривок цих споминів мовою оригіналу. “Мушу згадати ще про один дуже немилий інциндент в таборі, який стався з сотником Є. Мироновичем, а який нас дуже немило вразив та до глибини душі порушив. Миронович якимось невідомим мені способом вспів заховати при собі більшу готівку, за яку купував для себе та для свого найближчого окруження всякі продукти. Про це довідалась команда табору, мабуть, внаслідок доносу таки наших людей, чи однієї людини, котрій Миронович не хотів позичити пару рублів. Управа табору по переведенні основної ревізії відібрала Мироновичеві серед ординарних лайок та штурханів  всю готівку, а його самого запроторила до карцеру, в якім він перебував три дні. Ревізія відбулася під проводом самого коменданта табору і тоді побачив я, перший і останній раз, яка лють його опанувала. Він кидався мов лев, кричав, лаяв нещасного Мироновича останніми словами, називав його між іншим проклятим буржуєм, який заховав гроші на те, щоб добре жити, між тим коли його товариші голодують та бідують”. До останніх слів хочеться запитати, з чиєї вини вони голодували і бідували? Адже і генералові Осипові Микитці, як згадує автор [45], давали найгіршу їжу лише через те, що він не хотів перейти на службу до більшовиків, хоча йому обіцяли високі військові посади.

16 червня 1920 року з Москви до табору у Кожухів приїхала велика група червоногвардійців з ВЧК. Наступного дня комендант табору вивів всіх наявних в таборі і  зачитав прізвища тих, яких забирали  для відправки в Архангельськ. У списку було біля 100 чоловік  старшин-галичан, серед них  згадуваний у стрілецьких піснях сотник Іван Цяпка-Скоропад і “...сотник Є. Миронович, власник Обельниці біля Рогатина...” [45].

З розповідей тих, хто захворів в поїзді по дорозі в Архангельськ і таким чином вижив, стало відомо, що всіх цих людей посадили на пароплав і відправили на Соловки. Сталось так, що ця сотня галицьких стрільців на чолі з начальником штабу УГА Сенем Горуком  у червні 1920 року першою за радянських часів “відкрила” Соловки і там наші герої знайшли свій спочинок [44]. Наступну групу –217 чоловік по дорозі на Соловки потопили у Білому морі.

Спадкоємницею фільварку після Мироновича стала  його дружина пані Барбара. У Мироновича було дві рідні сестри. Одна з них проживала у Жидачеві чи Журавно. Піля смерті Є. Мироновича вони відсудили собі частку спадщини. Пані Барбара змушена була, згідно судового рішення, сплатити їхню долю, розпродавши селянам частину власних полів "За ровами" і "Над ставком", а також частину лісу, який простягався від греблі вододілом між двома потоками у напрямку до с. Юнашкова. Залишки цього лісу проіснували до 1960 року. Його за радянських часів постійно вирубували, а потім і корчували пні дерев. До цього спонукала селян гостра потреба у паливі. Адже за дровами треба було їхати фірами кілометрів 15-20 у села Воронів, Добринів і ін.

У селі прямих потомків Є.Мироновича нема. Від позашлюбної доньки Катерини (1905-1945) залишились внук Кубарич Іван Олексійович (1924-1986) і Балич (Кубарич) Ганна Олексіївна 1931 р.н.

     Дочка  пані Барбари Льоля була замужем за комісара поліції Рогатинського повіту на прізвище Гляйц і мала з ним три доньки: Мілюсю (1923 р.н.), Базю (1925 р.н.) і Гандзю (1928 р.н.). Розвівшись з жінкою, він виїхав до Польщі в кінці 1930-тих років.

До приходу більшовиків у 1939 році дочка п. Барбари Льоля з трьома дітьми виїхала до Польщі. З приходом більшовиків в селі створили колгосп. Він розмістився у панському дворі. Паню Барбару –жінку Євстахія Мироновича, яка залишилась самою, влада не чіпала. Її переселили “на хатки”, це будинок для приїжджих робітників, що працювали на фільварку у пані. Тепер цих забудівель нема. Вони розміщались нижче панського городу на лівому боці потока.  Зараз це через потік навпроти подвір'я Івана Куча.

З приходом німців у 1941 р пані Барбара повернулась у власний будинок і проживала сама. З Польщі повернулась лише її дочка Льоля із внучкою  Базею, яка була замужем за гестапівця.  Вони проживали в Рогатині, але постійно приїжджали в село. На цей час пані було вже коло 75 років. У березні 1944 року ще до  відступу німців вона  покинула село. Її подальша доля невідома. Залишені будівлі фільварку, в тому числі і кам’яні, розібрали селяни.