Соціально-економічний розвиток села у ХХ столітті

5804, крім вказаного  в зобов'язанні молока, повинна була здати державі: 2,49 ц зернових культур, 1,0 ц плодоовочевих (капуста, цибуля і ін.), 3,36 ц картоплі (на спиртзавод у с. Путятинці) і 0,77 ц сіна в Бурштин. З 1944 року такі зобов’язання поновились в залежності від кількості орної землі. Платили мізерно, лише щоб не було підстав казати, що держава забирає безплатно. Коли надходили жнива, то майже кожного дня приїжджав з району уповноважений по заготівлі, щоби люди вчасно здавали зерно згідно своїх, точніше накладених на них, зобов’язань. Такі уповноважені, а разом з ними ходили

На початку ХХ століття Обельниця нічим не відрізнялась від навколишніх сіл. Хати і інші господарські будівлі були покриті соломою або солом'яними (із жита) сніпками. Лише кілька хат були покриті черепицею. В селі до сьогодні збереглася у первинному стані, хоча в ній зараз не живуть, єдина на той час хата з дерев'яною підлогою і під черепицею, побудована ще до Першої світової війни Святим Якимом. В ній під час Першої світової війни розміщувався австрійський військовий ветеринарний пункт. Нерідко на одному подвір'ї в хаті із двох кімнат жили дві сім'ї (найближчі родичі), ведучи окремо своє господарство.

Перша світова війна привела село до повного зубожіння. Залишені без чоловіків, що пішли на фронт, жінки з малолітніми дітьми не в силах були обробляти землю навіть для власних потреб. Корова стала і тягловою силою обробітку землі і джерелом виживання. Тиф і холера у війну і після неї викосили багатьох людей.  Люди помирали, йдучи працювати в поле, чи повертаючись з поля. Першим кроком по приходу чоловіків з війни було спорудження якого-небудь житла для сім'ї.

У  двадцятих роках одними з перших цегляні будинки побудували і покрили бляхою Слободзян Микола і Грудна Явдоха (1880-1947). Хати покривали черепицею. Черепицею покривали хати і в тридцятих роках. Інші господарські будівлі переважно покривались сніпками. Після Другої світової війни хати будували з глинобитних стін, а потім перебудовували в цегляні.

      У

6

ці почалася

озбудова нових дворів на правому березі потока, що тече з Юнашкова, долина якого носить назву "Гнила". Спочатку хати будували з глинобитних стін. Найбільш інтенсивно сучасне житлове будівництво з цегли в селі  велося в шістдесятих-вісімдесятих роках двадцятого століття.

 У першій половині 60-тих років розпочалося будівництво Бур-

штинської ДРЕС (тепер ТЕС).  Там з'явились робочі місця і для вихідців з села. При влаштуванні на державну роботу колгоспникові треба було мати письмовий дозвіл, що колгосп відпускає його на іншу роботу. Керівники колгоспу такому бажанню не заперечували. З другого боку це послужило стимулом для будівництва нових, вже цегляних житлових будинків не тільки в Обельниці, але і в усіх навколишніх селах. Причина тут проста. Переважно чоловік в родині працював на державній роботі, а жінка в колгоспі. Працюючі з села на будівництві ДРЕС мали хоч і невеликий, але грошовий заробіток.

Будівельні матеріали на об’єктах державного будвіництва використовувались неефективно і безконтрольно та розкрадались, або, як казали тоді, “йшли на калим”. Радянські державні органи (напевно, і найвище керівництво) знали, що будівництво державних промислових об’єктів ніколи не вкладалося у відведений час та в розраховану кошторисну вартість і фактично було дорожчим від неї у півтора-два рази як мінімум.

З такої ситуації і користалися мешканці навколишніх сіл, дістаючи у “калимщиків” будівельні матеріали (переважно цемент, арматуру і ін.) для свого індивідуального будівництва. Справа ще й в тому, що будівельні матеріали було практично неможливо купити через їх обмежене поступлення в роздрібну мережу. До того ж "калимні" матеріали були дешевшими. Нелегко було і з цеглою, хоча цегельні працювали в Бурштині, Галичі, Насташині і інших місцях.

На сучасному етапі переважна більшість житлових будинків в селі мають розміри в середньому 10х12 м і з підвальними приміщеннями під половиною чи цілою будівлею  в залежності від конкретного місця (рельєфу) забудови. Внутрішнє планування в таких будинках включає в себе вхідний коридор (або два), чотири кімнати, з яких одна менша може служити кухнею, а також комірка. Житлові будинки одноповерхові, хоча окремі мають два або півтора поверхи. В багатьох дворах кухня разом з ванною і коморою знаходяться в комплексі з стодолою і стайнею. Є і багато інших варіантів розміщення кухонь і інших допоміжних приміщень в господарському комплексі забудівель. Збудовані в останній час окремі житлові будинки мають всі комунальні вигоди всередині, а у раніше збудованих такі вигоди встановлюються.

 Після Другої світової війни новозбудовані будівлі покривали саморобною дахівкою, виготовленою з піску і цементу.  З початку 1970-тих років і до нині булівлі покривають переважно шифером,  рідше бляхою.

З 1945 року і до кінця 1950-тих років обельничан (і з інших сіл також) по 2-3 чоловіки на підводу  за розпорядженням районних державних органів влади висилали на заготівлю лісу для держави в

Карпати. Переважно відправляли в осінньо-зимовий період у села Вигоду, Кропивник, Новошин, рідше в інші села Калуського р-ну. 

Влітку 1950 року на місці, де тепер стоїть насипана могила Борцям за волю України в центрі села, було налагоджене кустарне виробництво цегли для колгоспного будівництва. Піч для випалювання викопали поблизу через дорогу, дещо вище від сучасного газорозподільного пункту (ГРП). Такі починання виявились неефективними через відсутність паливних матеріалів (дров, вугілля).

В центрі села під крутим берегом між чотирма липами був встановлений хрест в знак скасування панщини у 1848 році. У 1965 році в розгул антирелігійної пропаганди хрест був знищений. Новий хрест заново поставлений на тому ж місці у 1990 році (фото).

Починаючи з початку ХХ століття і до нині село за чисельністю дворів і населення зростало повільно. У 1903 році в громаді мешкала 491 особа та 13 осіб в дворі.

      У 1921 році в громаді мешкали 508 осіб, в дворі – 20 осіб. Разом тут було 508 греко-католиків, 16 юдеїв, 2 римо-католики та 2 протестанти [7, с.53].

      В 1931 році в селі було 550 мешканців (545 українців) [17, с.19]. За даними читальні в 1934 році в селі було 120 господарств (серед них 1 польське та 1 жидівське) [17, с.22]. Згідно переписів населення у 1989 році у селі проживало 499 осіб, а у 2001 році вже проживало лише 463 особи.

Є ще цікава статистика. З 1969 до 2007 року найчастіші позасільські шлюби  були між обельничанами і юнашківцями. Із них на даний час в селі проживають 25 пар (15 зятів і 10 невісток). Обельничани вступали в шлюби з представниками всіх регіонів, від Луганська до Закарпаття.

За станом на 01. 01. 2005 року в селі було 123 діючих господарств.  Із них у 13 господарствах проживає по одній особі переважно перестарілого віку. У 18 господарствах по дві особи. 20 господарств, серед них і з новозбудованими житловими будинками, пустують. Лише у 2005 році один із цегельних будинків з господарськими будівлями купила і поселилась в ньому молода сім'я. Ще два будинки у 2006 році  купили дві сім'ї із Юнашкова,  один - із Надвірнянського району, і один - обельничанин. У 2005 році в селі померло 14 осіб, тоді як народилося лише чотири (2+2) дитини. У 2006 році померло одинадцять чоловік, народилось дві дитини (1+1). На 01.12.2007 р в селі народились три дівчинки (одна померла), померло сім чоловік. У автодорожній пригоді загинула дев'ятирічна Ковальчук Роксолана Ігорівна. У 2008 році народилось дві дитини, померло 15 чоловік. Сумна статистика. Причина такого стану проста. Молодь працевлаштовується і проживає поза межами села. Тож  звідки братись молоді при такій народжуваності?

З приходом "визволителів" у 1939 році на селянські двори були

 накладені зобов'язання (на фото) про здачу державі сільськогос-  подарської продукції.  Із 2,49 га орної землі власник зобов'язання №

5804, крім вказаного  в зобов'язанні молока, повинна була здати державі: 2,49 ц зернових культур, 1,0 ц плодоовочевих (капуста, цибуля і ін.), 3,36 ц картоплі (на спиртзавод у с. Путятинці) і 0,77 ц сіна в Бурштин. З 1944 року такі зобов’язання поновились в залежності від кількості орної землі. Платили мізерно, лише щоб не було підстав казати, що держава забирає безплатно. Коли надходили жнива, то майже кожного дня приїжджав з району уповноважений по заготівлі, щоби люди вчасно здавали зерно згідно своїх, точніше накладених на них, зобов’язань. Такі уповноважені, а разом з ними ходили 

ще  і чужі “яструбки”, вимагали у сільської влади замовляти для себе обіди у господарів. Серед таких уповноважених в Обельниці запам'ятались Гредільов і Дяков, бо залишили потомство.

     З заснуванням колгоспу у 1949 р відпали обов’язкові поставки державі продуктів із селянських дворів. За добровільною здачею молока підвода їздила по селу.

Постачати сільськогосподарську продукцію із дворів вимагалось в часи німецької окупації  (1941-1944 роках). Тут слід відзначити, що в часи польського панування (до 1939 року) обов'язкових поставок державі сільськогосподарських продуктів з дворів не було

У липні 1944 німці при відступі підірвали в Обельниці міст через р. Гнила Липа. Для пішоходів була перекинута дерев'яна кладка біля 300 м нижче моста. Транспортні засоби (фіри, машини) переїжджали вбрід коло моста, або їхали на міст у с. Куничі.

У 1956-1959 роках за рахунок державних коштів збудували новий міст. Нижні опори  ("бики") поставили бетонні, а верх -дерев'яний. Цей міст прослужив до кінця 1970-х років. У 1979-1980 роках бетонні опори були нарощені до рівня берега, і на них покладено бетонне перекриття. Цей міст служить і до нині. 

У голодному 1946-1947 роках селом проходило багато прохачів за допомогою із східних областей України і Молдови. Бували дні, коли до хати за допомогою заходило до 7-10 чоловік. Допомагали кожному хто чим міг: куснем хліба,  їжею, зерном, картоплею ... В холодні періоди року на ночівлю їх приймали господарі. Один із прохачів, знесилений голодом, помер в селі.

Дві рідні сестри, на жаль прізвище втрачено, майже цілий рік жили і допомагали по господарству відповідно у Братуся А.І. і Гудзя М.Й.  Потім вони проживали в Умані. Одна із них, що жила у Братуся А.І., вже у поважному віці у 1987 році  навідалась, за її словами, до рятувальників свойого життя. Жили і допомагали по господарству "прохачі" і в інших родинах, зокрема у Григорія Магомети. Залишилась жити у селі Любчик Софія Василівна (1912-1985), родом з Хмельниччини.

У 1948 році в селі оселилась сім'я переселенця із Польщі Шпака Гарасима з дружиною,  синами Володимиром і Ярославом. Володимир вчителював поза межами села, а Ярослав (1932-1984) женився і проживав в Обельниці.

У 1942 році із с. Іванівка Рожнятівського району в Обельницю приїхав працювати на фільварку Лесів Микола (1918-1986) з дужиною Магдою (1920-2007), яка після смерті чоловіка переїхала жити до доньки у Краснодарський край.

З 1942 р і десь до 1950 р в селі проживала жінка з двома синами (старшого звати Антон), родом з гірських районів області. У 1950-тих роках в селі проживала інша жінка з сином Іваном.

    Радіофікацію села проводили на початку 1950-тих років. В центрі села встановили великий гучномовець, а дротове підключення до хат проводили зі згоди господарів. У 2007 р дротове радіопідключення повністю демонтували. На сучасному етапі у кожній оселі є телевізор, подекуди і по два. У молодих сім'ях є аудіо- і відеотехніка. У 2005 році в селі появились понад десяток власників персональних комп'ютерів і число їх постійно зростає, а більша половина мешканців села встановила на домах супутникові телеантени.

Електрика у село прийшла у 1953 році. Коштами колгоспів трьох сіл: Обельниці, Конюшок і Насташина на р. Гнила Липа дещо північніше села збудували гідроелектростанцію. З початком 60-тих років електрострум в село почав  поступати через централізоване енергопостачання. Збудована мікрогес перестала працювати, а з часом її демонтували.

На початку 1970-тих років сільська дорога була вимощена каменем, який добували на полі Бублива. Роботи вела дорожна бригада обельничан.

Автобусне сполучення через село з Рогатином відкрили на початку 1980-тих років.  Спочатку було сім, п’ять, а потім три рейси на день. З 1990-тих років і до нині рейси стали нещоденними.

Газ до   села був підведений у 1989 році. За організацію процесу газифікації села взявся Магомета Ярослав Григорович (1942 р.н.). Фінансував проведення газу до села частково колгосп “Росія”.  Значну частину коштів вносили жителі села. За індивідуальне підключення платило кожне господарство. У червні 2006 року відрізок магістральної залізної газопровідної труби від центру до кінця вул. Зеленої і підведення до будинків були замінені пластмасовими трубами. А у червні 2007 р відрізок магістральної залізної труби  газопроводу по вул Л. Українки (в Гнилі) і підведення до будинків замінили пластмасовими.     

Першими власниками легкових автомобілів стали Коваль-                чук Ярослав Степанович і Ковальчук Іван Степанович у 1972 році. Їм авта купила рідна тітка Петровська Парасковія Степанівна, яка ще до Другої світової війни емігрувала в Канаду. За власні кошти першим авто у 1974 році купив Кубарич Д.Й. За станом на 01.01.2007 року в селі є понад тридцять власних легкових автомобілів. Іх число постійно зростає.

       Після розпаду колгоспу за станом на 2006 рік у розпорядженні приватних осіб є біля 10 тракторів різних марок з повним чи неповним набором допоміжих знарядь (плуги, причепи, сівалки, культиватори і ін.). 24 господарі тримають коней, і лише 5 із них  тримають по парі коней.

Демократизація радянського суспільства з приходом до влади М.С.Горбачова знайшла свій прояв і в селі. У 1990 році в селі був створений осередок Народного руху України. До нього ввійшли: Бардашевський Дмитро Степанович, Бардашевський Михайло Григорович, Владика Василь Степанович, Горин Зеновій Юрійович, Гудзь Роман Степанович, Ільків Михайло Дмитрович (голова), Ковальчук Мирослав Степанович, Ладовський Михайло Іванович, Мороз Павло Григорович. Саме Рух на свої перші збори вперше вніс до клубу національний синьо-жовтий прапор.

Організаторами осередку Української республіканської партії в селі були: Братусь Ярослав Іванович, Грудний Ярослав Іванович, Горин Іван Михайлович (голова), Слободзян Дмитро Миколайович.

У пізніші часи ряди цих осередків поповнювались, але через слабу координаційну роботу  керівних (районних) органів практична діяльність осередків залишалась малоефективною.

Згідно Протоколів дільничної виборчої комісії у виборах Президента України 21 листопада 2004 року обельничани в обох турах майже 100 процентно проголосували за Віктора Ющенка. На виборах до Верховної Ради України 26 березня 2006 року переважна більшість обельничан, із 325, що взяли участь в голоcуванні, віддали свої голоси за міжпартійний блок "Наша Україна" -159, за Блок Юлії Тимошенко - 92, Блок Костенка-Плюща - 20. По 1-6  голосів були віддані іншим партіям і блокам.

На позачергових парламентських виборах 30 вересня 2007 р із 340 виборців голоси розподілились так: "Наша Україна-Народна самооборона" -146; Блок Юлії Тимошенко -138; Свобода - 7; Партія регіонів -5; Блок Литвина -4. Інші партії і блоки - по 1-2 голоси.

Вибори Президента України: 1-й тур 17 січня 2010 р. У списку 348 чол.  Взяло участь 282. Проголосувало 278 чол. Тимошенко-123. Ющенко-73. Яценюк-43. Янукович-12.

Другий тур 07 лютого 2010р. У списку 352 чол. Взяло учась 289. Проголосувало 282. За Тимошенко 240 чол – 83,04%.За Януковича 42чол – 14,53%..

..... і на закінчення. Дописана остання сторінка історії рідного села. А на душі таке відчуття, ніби не все сказано. Та це й не дивно: настає новий день і саме життя, таке багатогранне і пульсуюче, вписує дедалі нові сторінки в нашу історію. І  можливо через якийсь час наші  нащадки захочуть доповнити історію Обельниці. То за основу вони все ж візьмуть цю книжку, це перше дослідження про село, яке на даний час є найбільш повним.