Соціально-економічний розвиток села з найдавніших часів

Село Обельниця знаходиться в 10 км на південь від Рогатина на лівому березі річки Гнилої Липи. Із західної сторони на правому березі річки знаходиться село Конюшки, через яке проходить шосейна дорога з Рогатина до Івано-Франківська. Таким чином Обельниця має вигідне сполучення з районним та обласними центрами. На південь від Обельниці розташоване невелике село Куничі. На південному заході -  с. Насташин. На сході поміж горбами заховалося село Юнашків, до якого з Обельниці можна за кільканадцять хвилин дістатися пішки. З північної сторони від Обельниці розташовані села Лучинці та Бабухів, розділені від неї широкими полями. За 5 км на схід є невелике село Уїзд.

Ця територія від давніх часів була обжитою людьми. Адже ріки в умовах бездоріжжя в лісистій і горбистій місцевості були ідеальними шляхами сполучення протягом всього року. Тому їхні береги покривалися поселеннями в першу чергу.

При копанні ровів під фундамент сучасної школи на горбі в самому центрі села були виявлені уламки черепків- свідки давніх поселень, але, на жаль, не були представлені спеціалістам.

У найближчій околиці с. Обельниця відомою історичною особою за часів Галицько-Волинського князівства була Настя Чагрівна – нешлюбна жінка Ярослава Осьмомисла, страчена галицькими боярами у 1170 році [38, с. 26 ]. Її вотчиною було сусіднє село Насташине. Від сіл Насташине і Конюшки Обельниця в ті давні часи знаходилась за важкопрохідними хащами заболоченої долини р. Гнила Липа. Її сучасне русло прокопане в кінці ХІХ на початку ХХ століть. Таке сусідство дозволяє допустити, що на території сучасної Обельниці вже в ті давні часи існувало якщо не поселення, то обжите місце.

Сучасна назва ріки "Гнила Липа", очевидно, не є первинною. Перший акт, де говориться про Срібну Липу, це грамота надання села Куничі над "рікою Срібною Липою" на власність Миколі Синявському в 1523 році [50, c.185]. Другий подібний документ 1549 року каже, що село Лучинці розташоване "супра флювіюм Срібна Липа", теж було надане тому ж Миколі Синявському. В інших документах того часу згадується "Ліппа" чи "Липа". Ніде не говориться про ріку "Гнила Липа".

Походження назви села залишається нез'ясованим. В  Actach [   62-64] лише один раз вживається назва Obełnyczy (Обелничи). Нерідко назва села подається у такій транскрипції: Obelnicze, Obelmicze,  Obelmycze [62]. Зараз важко сказати, чи це помилки при переписуванні, чи трансформація назви. У вимові селян старшого поколіня і з навколишніх сіл зрідка назва села звучить "Вбелничі". Можливо тому в селі побутує версія походження назви від того, що в ті давні часи в якомусь місці на території сучасного села карали вбивством тих, хто провинився у вищеназваних сусідніх селах. 

      Назва села Обельниця може бути утвореною від слова “обло”, що в давній українській мові означає “округлий”. Це слово збереглося в російській мові (в українській зараз є слово “віблий”) [57, т.3, с.103]. Справді, Обельниця знаходиться  на заокруглених  хвилястих виступах лівого крутого берега  річки Гнила Липа, розділених долинками. Назва може походити від слова "обильно", "обильный", що означає богато, багатий, чимось багата місцевість. Обельницькі поля знаходяться на висотах 320-330 м над рівнем моря. Долина з північної сторони колись також була залита водою. Отже,    навкруги

села були водяні охоронні рубежі.  

            Обельниця також може походити від слова кобильниця. Кобильницями називалися земляно-деревні укріплення, в яких селяни переховували худобу від орди у ХУІ ст. Розташування села, з двох сторін оточеного заболоченими місцевостями, не відкидає такої версії, хоча дуже малоймовірної, бо згадка про село є давнішою.

            Серед назв обельницьких полів є  місцевість з назвою "Жир". Це може бути свідченням того, що давні предки займалися в селі розведенням свиней і восени випасали їх в дібровах (відгодовували жолудями). В документах ХУІ-ХУІІ ст жолуді та букове насіння узагальнено називалися “жиром”. Селяни за відгодовування свиней давали до двору традиційно десятину від свиней.

Не виключена й інша трактовка назви цієї місцевості (поля). Поле з назвою "Жир" є на лучинецьких полях, що на пограниччі з обельницьким. Згідно хроніки лучинецького священника Йосифа Яворського (1857–1940) за 1899–1940 роки [61] там лучинецькі селяни при оранці викопували всілякі черепки, керамічні уламки, посудини, навіть випалювані з глини посудини-урни. Люди прив`язували до цього місця повір'я – мовляв там покутує “лихе”, вночі чіпляється “блуд”. Подібне місце було і в сусідньому селі Липиця Горішня.

 Археолог Ярослав Пастернак встановив, що це були прадавні з часів першого-четвертого століть нашої ери “тілопальні місця поховання”, де спалювали (жирили) покійників, а тих, котрі займались спалюванням тіл, називали “жираками”. Якраз у Липиці Горішній були роди з такими прізвищами. Слід відзначити, що і в середині ХХ століття на обельницькому полі "Жир", що по сусідству з лучинецьким,  при сільгоспроботах попадались всілякі черепки. Та вони залишились поза увагою спеціалістів.

            В інвентарному описі села 1821 року записані панські поля під Могилками, Грузьке, в Колодіжі, Кружило, на Бубливій, над Бокетником [23, с.4]. Слово “на Бубливій” дуже схоже на вираз “на Вібливій” (тобто, на Округлій). По суті поле на Бубливій знаходиться коло напіврозмитої карстової заглибини у формі "лійки". До речі, карстові заглибини у формі "лійок" досить поширені  на полях сусідніх сіл і розвиваються за рахунок розчинення гіпсів. Є також в Обельиці поле з назвою "Кругла". 

Ще в ХІХ ст в одній з львівських газет писалось про жахливе пияцтво в горах серед гуцулів. Молодь тратила моральність на ігриськах при мерці (гуцули казали “на грушках”). Дівчата втрачали цнотливість, хоч батьки про це знали [25, 2.6.1889]. Чи не може бути, що топонім “Грузьке”, “На Груськах”, “На Грушці”, поширений в Галичині, є відбиттям знаходження місць давніх тризн? Може і в Обельниці поле Грузьке (Грушки) несе в своїй назві відгомін дохристиянських часів?..

Про Обельницю в історичних документах є декілька згадок. Найдавніша згадка про Обельницю, як населений пункт, датується Петром Сіреджуком 1378 роком [52, с.85]. Тим же роком датується згадка про Обельницю і Пшемиславом Дембковським [65, с.203].

     У другій половині 14 століття невідомий нам предок за військові заслуги отримав від королівського намісника Галичини з 1372 до 1378 року Владислава Опільського (напевно від імені  короля Владислава Ягайла, помер у 1434 році) в нагороду однією грамотою два села: Обельницю і Бурлуй. Самої грамоти не знайдено. Тому останній рік намісництва Опільського і прийнятий авторами [52, 65] як перша письмова згадка про с. Обельницю. На жаль про місцезнаходження с. Бурлуй  відомостей нема.  

 Село було поділене між членами родини невідомого предка, але одна частина належала родині Росушів. Цей невідомий нам предок мав правдоподібно трьох синів. Його родовід поданий на основі записів в Actach Т. ХІІ-ХІХ [62-64 ] і згідно [65 ] на рисунку. Наводимо опис згідно вищеозначених джерел.

 Найстарший син невідомого предка, напевно Івашко, жив на переломі 14-15 століть і мав сина Філя (1438-1444). Роки в дужках - згадка про особу в Actach. Філь не жив уже в 1444 році. Філь з жінкою Федькою мав сина Гіваша і дочку Ульку, яка у 1444 році ще не була замужем.

Другий за старшинством син, невідомий по імені, займав посаду воєводи в Рогатині. Це був найвищий і єдиний посадовець з цієї родини. Воєвода помер перед 1438 роком, залишивши сина Федька і дочку Марушку. Федько з Обельниці  (1438-1455), якого по батькові ще називали воєводкою, був найвідомішим членом цієї родини у майновому відношенні. Людина рухлива і сутяга, затратив повністю свою батьківську спадщину швидше через своє розпутство, ніж через нещасний збіг обставин.

З стриєшним братом Філем Федько судився про спадщину. У 1443 році Федько продав за 30 гривень половину Обельниці Павлові Куропатві. Не виключаємо, що Павло Куропатва був одним із

                  Родовід нащадків невідомого предка,  власника Обельниці

продовжувачів (а може і засновником) цього роду і власником с. Пнів, що поруч з с. Цецулів у нинішньому Надвірнянському районі. В Цецульові була замужем Федькова сестра Марушка. Відомо [51, с.2], що у 1589 році власником Пнівського замку був Микола Куропатва, якому належало місто Надвірна. Пнівський замок належав Куропатвам до 1745 року.    

    Під кінець того ж 1443 року Федько продавав цілу Обельницю Міхалові з Бучача за 500 гривень. Така продаж не дала результату, бо стрий Якуб заступився за своїми братанками, дітьми Філя Гівашком і Улькою і заборонив таку продаж щодо другої половини села. В 1449 році Федько набув решту Обельниці від Мартина Росуша із Славіна і остаточно продав цілу Обельницю у 1455 році Петрові Карасю за 150 гривень. Карась через труднощі остаточно розрахувався з Федьком у 1457 році і  від тоді до свойого прізвища додавав  "з Обельниці".

Федько втратив і друге родинне село Бурлуй. Спочатку у 1449 році продав Теодорові Язловецькому, каштелянові камінецькому і старості генеральному подольському, а потім у 1451 році решту Мартинові Росушові зі Славіна. 

Федько женився вже у старшому віці біля 1448 року з маловідомою нам, але досить заможною Анною (1448-1453). З його потомства наявні відомості тільки про одного сина Івана (1449-1457).

Дочка воєводи (сестра Федька) Марушка (Марка) (1436-1448) вийшла заміж ще за життя батька перед 1438 роком за Івашка з Цецульова (1438-1448). У неї було невідомих нам по імені двоє дітей (1442).  Батько пообіцяв їй грошовий посаг, але скоро помер.  Цей посаг визнав брат Федько після смерті батька, але не мав готівки і віддав під заставу село Бурлуй. Цей шлюбний контракт був укладений у 1442 році. Лише у 1448 році Івашко з Цецульова отримав свої посажні гроші і віддав Федькові Бурлуй.

Про третього сина воєводи Якуба (Куби) після 1444 року відомості відсутні.

Петро Карась був одним з найвідоміших галицьких судових урядовців. Він не був автохтоном галицьких земель, а прибув із Чолнохова, що в ziemi kaliskiej. За походженням він був поляк. У 1455 році він купив Обельницю у Федька Обельницького за 150 гривень На протязі повних тридцяти років (1457-1488) він старанно виконував функції міського судді і стільки ж років був судовим виконавцем (comorniekem), тобто заступником земського судді. Йому довіряли почергово такі земські підсудді, як Добеслав Крирський, Петро з Сіміанкович і Микола з Часник (Сzaśnik). У 1461-1462 і у 1479-1480 роках заступав земського суддю. Свою посаду судового виконавця, хоч не таку вже й високу, сприймав дуже серйозно. Всією душею він був відданий своєму урядуванню і ціле життя провів на цій скромній посаді.

Карась поза своїм урядуванням не мав інших амбіцій, хіба тільки родинні.  Не прагнув майна. Його майнові справи були нечисленні і дрібні. Не набув великого маєтку. Подібно до громадського було його сімейне життя. Він не мав амбіцій займати високі становища, займався своєю родиною і вдовольнявся своїм малим селом і малою саджавкою (ставком) у ньому (Acta T.XII-ХІХ) [62-64].

У 1456 р Петро Карась одружився з Сандохною, вдовою війта з Бжоздович, і мав з нею три сини: Якова, Добеслава і Яна і дві дочки: Малгожату і Гелену. Сини не пішли по слідах батька. Їх не цікавили судові і громадські справи, вони думали переважно про примноження власного багатства. Не відчували діти привязаності до родинного майна в Обельниці, яка вже в другому поколінні перестала бути їх власністю. З 1456 року Петро Карась з Обельниці разом зі своєю дружиною Сандохною судився з Іваном Ходорівським [63, с. 487].

Найстарший син Карася Якуб (Яць) серед них був найвідомішим (1482-1491). У 1482 році він одружився з дочкою Конрада з Кінашова Катериною, який працював разом з батьком. Конрад з Кінашова був дуже багатий: Кінашів, Обертин, Сарники (Sarnki), Венвельниця, Черемхів були його власністю. Якуб продав свою частку майна в Обельниці молодшим братам за 60 гривень.

Другий за старшинством син Добеслав (Добек) (1491-1497) був людиною діловою і старався примножувати багатство. Свою частку, набуту в Обельниці  від брата, він продав у 1491 році Адамові з Ганіовіц за 200 гривень. З цієї суми він позичив 20 гривень теребовельському старості Зигмунтові Грицькові з Поморян, за що взяв у заставу половину села Розгадова, яку перед тим тримав як заставу Сіенко Галька (Sienko Halka). У 1494 році Добек одружився з Софією з Розгадова (Rozhadowa), яка принесла йому посаг 60 гривень зі своєї частки розгадовської (sumie rozhadowskiej). У 1496-1497 роках між Добеком і Грицем (напевно з Поморян) виникли судові суперечки через невиплату Грицем позиченої суми. Добек хотів за це взяти другу половину Розгадова, на що Гриць не погоджувався.

Наймолодший син Карася Ян (1478-1492) одружився з Єлизаветою (Elzbieta) з Гадинкович з теребовлянської землі. Там вона мала свою частку майна, яку продала і внесла як посаг своєму мужу. У 1485 році Яків Карась з Обельниці мав якісь справи з Андрієм Свірзьким з Глібович (тепер село Свірзькі Глібовичі в Перемишлянському районі) [63, Т.15, с.231].

Старша дочка Петра Карася Малгожата вийшла заміж за Бартоломея Плячковського (Бачковського) (1476-1479). Молодша Гелена вийшла заміж після смерті батька за Яна Слезака. Вони не отримали великого посагу, всього 20 і 14 гривень відповідно.  

Обельниця згадувалася в документах у 1484 році [9, с.3]. Правда, у польськомовних документах назва села завжди вживалася в множині (Обельниці).

В документах за 1553 рік [24, AGAD с.144,145] зазначено, що власником 18 родин в Обельниці був Свистільницький, а власником 13 родин -Лазовський. В селі була церква, млин і корчма. Разом в селі жило 34 родини (18+13+піп+мельник+корчмар).

            Є відомості [9, с.161], що влітку 1637 року Анна Вигановська, дружина Томи Скоповського, зробила запис костьолові св.Миколая у Рогатині, яким призначила на вічні часи відсотки від суми 1000 зол, розміщених на маєтку села Обельниця.

            Ця Вигановська була дуже багатою панею. Мала двох чоловіків (невідомо, котрий був першим - напевно першим був Андрій Лозінський). Відомо, що в судовому процесі з Адамом Балабаном за грабіжницький напад на її двір в Обельниці Вигановська, вдова Андрія Лозінського, представила інвентар свого майна, яке, очевидно, було знищене або пограбоване. В ньому були перераховані 900 кіп ярого жита, 500 кіп старої пшениці, 600 - ячменю, 1000 - вівса, 400 - гречки, 200 - проса. З худоби було 140 корів, 130 волів, 300 вепрів і поросят, 15 (бочок?) ячмінного солоду, 20 бочок меду, 300 полтей солонини, 200 (?) сала, 220 яловичих та овечих шкур, 60 діжок масла, 60 півбочків різних круп, 15 (?) пшона, багато насіння маку та конопель. Мала багатий набір одягу: ферезії, делії, жупани, куртки з дорогих матерій (злотоглов, шкарлат, оксамит, адамашок, атлас; речі, підбиті соболями і рисями, оздоблені петлицями і гудзами з золота, перлинами, рубінами, туркусами). Мала дорогу зброю: палаші, прикрашені дорогоцінним камінням, оправлені чекани, срібні стремена та інші дорогі речі. Скарга була подана в Галицький суд (у Львівському архіві книга т.114, с.1628) [67, с.151].  

            Не збереглися дані про злигодні села у ХУІ-ХУІІ ст, коли через Галичину постійно прокочувалися кримські орди. Напади були настільки частими, що польські дослідники цього періоду прийшли до висновку, що в ці часи селянська хата в середньому стояла 10 років. Її знищували пожежі, спричинені ордами. Саме в ці часи найбільше змінювалося сільське населення. Одних татари забирали в полон, інші прибували сюди з різних сторін.

      Великим лихом для села була національно-визвольна війна, яку розпочав 1648 року проти Речі Посполитої гетьман Б. Хмельницький. Про події в Обельниці під час визвольної війни 1648-54 рр є небагато відомостей. Ще з самого початку селянських бунтів у 1648 році  [55, c.68] люди з Уїзду під проводом свого попа, з Юнашкова  також зі своїм священиком і його сином Лесьом разом із селянами з Кунич і з Горішніх Серник спустошили маєтність Томаша Скоповського (державця) в с. Обельниці, напевно не без допомоги місцевих селян.

Восени 1648 р жителі Конюшок разом з мешканцями навколишніх сіл повстали проти польської шляхти. Вони напали і зруйнували панський маєток в с. Обельниця [54, Т.1. - С. 641].

 Проти польської шляхти селяни Обельниці виступали разом з селянами Пукова, Бабинців, Серник Середніх, Юнашкова [54, Т.1. - С. 644].  На жаль, прізвища активних учасників цих подій з Обельниці невідомі.

 Восени того року Галичину залила хвиля татарського та козацького війська. Татари за своїм звичаєм пустошили і грабували все, що могли. Козацьке військо також потребувало харчів. В наступні роки Галичина мусила годувати загони коронного війська, яке вирушало на простори України, щоб там класти в боях свої голови, намагаючись повернути в кріпацтво народ, в якому пробудилася національна гідність. В 1650 році в Галичині панував тиф та голод.    

В Луцьку 13 травня 1660 року митрополит київський і галицький Діонісій Балабан подарував своєму стриєчному братові, полковникові польської армії Юрієві Балабанові, свою спадщину після покійного стрия Адама Балабана в Обельниці [9, с.58]. Той, мабуть, продав маєтки Павлові Машовському. Машовський в січні 1661 року передав свої права на Обельницю галицькому каштелянові Олександрові Цетнеру разом з 200 зол [9, с.161]. Не вдалося вияснити, з якого часу Обельниця перебувала у власності Балабанів.

В інвентарі села 1660 року зазначено, що тут було два господарі на двориськах, 14- на півдвориськах та 13- на чвертях. На цілих двориськах господарювали мельник та священик. Мельник платив 4 зол чиншу, давав 4 півмацки вівса  рогатинської міри, 2 каплунів, 6 курей та робив до двору, що було потрібно. Згідно звичаю мельники всі були столярами і теслярами і виконували ремонтні роботи в дворах.

Парох мав відбувати повози, давати овечу та бджоляну десятини, 2 каплунів та 6 курей. Кметі від півдвориська мали щотижня відбувати 2 дні тяглої панщини, платити по 2 зол чиншу, давати 2 півмацки вівса, 2 каплунів, 3 курей, овечу та бджоляну десятини. Це були: Слутвич, його син Яків Слутвичів, Михайло Казирадчик, Климкович, Іван Пак, Степанець, Іван Братушик, Іван Гатирський, Гриць Букачовський, Василь Білан, Максим, Остап, Гриць Бойків, Василь Кавський. Разом вони мали 32 волів. Також в час жнив кожен мав посилати на двірське поле кожної середи і п’ятниці жінку з серпом. На чвертях господарювали селяни Ілько Лавриків, Марко Лавриків, Іван Ягела, Стецько, Іван Хромий, Ясько Литвин, Блажко, Іванко, Гаврило, Стецько, Ілько Винник, Тимко Заховичів, Василь Манастирський. Кожен з них мав робити на пана день в тиждень, платити по 1 зол чиншу, давати півмацок вівса, каплуна, 3 курки, а також овечу і бджоляну десятину. Два перших мали по парі волів, четверо інших мали по одній коняці (шкапі), а решта зовсім не мали робочої худоби.

В селі тільки троє селян мали пасіки. Корчмар давав орендної плати до двору 120 зол в рік.    Ставків було два, які приносили від спусту по 100 зол в рік. (Спуст відбувався раз в три роки).  Зараз цих ставків нема, та збереглися дві греблі. Одна з них недалеко від колишнього панського двору перекриває долину потоку. Ця місцевість, де зараз пасовисько, і сьогодні називається “За греблею”. Друга гребля знаходиться нижче злиття двох потоків в нинішньому центрі села і прилягає до головної дороги села, що веде до Юнашкова. Тут був водяний млин. Поля, а тепер городи, що знаходяться на лівому крутому березі навпроти цієї греблі, і до нині носять назву “Над ставком”.

В селі було 15 двірських ланів, сіножаті. За наймання двірських земель селяни платили до двору 30 зол. З бджоляної десятини приходило 50 зол, з овечої – 20 зол [9, с. 65-66]. 

Як видно з цитованого вище документу, більшість селян ще не мала прізвищ. Писали їх за іменами батьків або за місцем походження (Кавський – з села Кавсько, Букачівський – з Букачівців), за заняттями (Винник – працював у гуральні, яку тоді називали винницею).У 1669 році  [52 с.85] в Обельниці було 36 селянських господарств.

            У 1680-х роках село належало до жовчівського фільварку, який належав родині Цетнерів. В 1687 році двір зібрав на своїх полях в Обельниці 58 кіп озимого жита, 24 копи суржиці, 35 кіп ячменю, 120 кіп гречки, 120 кіп вівса, 8 кіп гороху, 9 кіп конопель. З цього збіжжя було намолочено 123 вісьмачки жита, 35 вісьмачок суржиці, 87 – гречки, 206 – вівса, 3 – гороху, 11 – проса, 4 – конопель. Також селяни дали данин 136 вісьмачок вівса, вісьмачку гороху. На двірських луках було зібрано скирту сіна, довжиною 5 сажнів. Сади тут того року не зародили і мало їх було. З найму двірських полів в Обельниці двір дістав 74 зол, очкового від бджіл 4 зол. З оренди корчми прийшло 220 зол. Селяни з Обельниці дали восени до фільварку 16 каплунів та 16 курей. Кури тоді коштували по 7 гр, каплуни – по 15 гр 9 денаріїв. Разом з Жовчова і Обельниці дісталося 15 зол бджоляної десятини. Зі спусту ставку щорічно діставалося 40 зол [8, с.41-42].

            Селяни у ХVІІ-XVIIІ ст втікали з села чи то внаслідок утисків державців, чи з інших причин. В 1689 році в Галицькому суді розглядалася справа про повернення власником села Негівці (тепер Калуського району) під загрозою кари 1000 зол селян-втікачів з Обельниці: Василя Боднара та його синів Матвія і Панька, Івана Косара з синами Андрусем, Хомою та Іваном, Івана Кахіху з сином Кузьмою [10, с.36-38]. Та це не було так просто і справа ще кілька разів зринала в суді і невідомо чим закінчилася. Останній документ у цій справі датований 1695 роком [10, с.75-78]. Кожен пан хотів мати якнайбільше працівників.

            Цікаво, що саме 1695 роком також датується останній похід татарської орди в Галичину. З того часу життя селян стало спокійнішим.

            Восени 1772 року в результаті першого поділу Речі Посполитої між сусідами Галичина опинилася в складі Австрії. Таким чином був покладений край самовладдю польської шляхти. В австрійській державі відносини між селянами та панами вводилися в законне русло. Одними з перших кроків уряду була заборона панам утримувати надвірних козаків та втручатися в особисте життя селян. 

            У 1787 році за наказом австрійської влади була складена земельна метрика села. Для цього в кожному селі приводили до присяги кількох свідомих селян, які мали подавати землемірам точно всі назви полів, називати їхніх власників та врожайність земель. В цей час його власником був граф Сєраковський. Мав тут двір, фільварок. За двором тягнувся сад, городи. Поруч був став з  греблею. При ньому стояв млин. Недалеко фільварку проходила дорога до Жовчова (тепер на карті вона не позначена). Самі сільські забудови з садами і городами займали 26 моргів. Двірські поля разом з церковними становили 161 морг, луки 19 моргів, став 3 морги, ліси 49 моргів, пасовиська і городи 16 моргів. Селяни мали 479 моргів поля, 59 моргів лук, 41 морг пасовиськ і городів [1, с.93]. Також було 98 моргів полів та 12 моргів лук, які були покинуті селянами. Серед тих, що покинули поля (повністю або частково), були названі Василь, Іван, Стах та Федір Маслії, Микола та Стах Братусі, Микола Гураль, Іван Павза, Підгурський, Цимбалістий, Кубарич, Чуперда. Власники 30 моргів вже були невідомі. Зазначено, що Микола Братусь покинув 15,5 морга землі три роки тому через бідність. Ті пусті землі були приєднані до двірських [1, с.106].

            Таким чином сільські землі займали 937 моргів (поля становили   78,7% сільських земель, луки і городи і пасовиська – 15,7%). Для тих часів це дуже великий відсоток ріллі в загальному балансі сільських земель. Співвідношення двірських і селянських земель становило 248 до 689 моргів, або 26,5% до 73,5%. Це спростовує популярну тезу совєтських істориків про те, що пани мали в своїх руках більшість сільських земель. Не завжди і не всюди.     

            В метриці були згадані поля коло Хмельового вертеба, коло панської пасіки, на Бжосках (можливо, на Берізках), під Камиком, поле Гора від Каменя, на Огоні, Бесаги, Конописька, Полозиська, на Середньому горбі, Фрипілки, Бубійова (Бублива), в Колодіжи, під Шпалінським, у Грузьки, на Круглому, за Могилками, Ластівчин, Двориська, Загуменки [1, с.10-56]. Назву поля “на Огоні” треба розуміти як кальку з польського “на Хвості або в Кінці”, Конописька – як Коноплиська (поле, де добре родили коноплі), Бесаги – як таке, що чимось нагадувало пастушу торбу, яка одним кінцем звисала на груди, а другим – на спину людини; Ластівчин – як ластівчин роздвоєний хвіст (поле нагадувало його за формою); Двориська – як місце, де колись було давнє поселення; Загуменки – як поле, що було зразу за селом. Гумном називалося місце за селянським двором, де стояли скирти збіжжя і, можливо, стодола із зерном. Гумно мусило бути трохи далі від хат, щоб при частих пожежах сіл було більше шансів врятувати зерно. 

            Зберігся опис земельних границь села. Доцільно навести деякі уривки з нього. Границя з Конюшками починалася від греблі і йшла попід обельницьку корчму, понад ставом та попід ланом Могилки на північ. Границя з Лучинцями починалася від конюшківського ставу, потім йшла вздовж потоку до поля Бесаги і потім проходила по полі Колодіж. Всі границі були позначені земляними пагорбами-копцями, які насипалися в присутності делегатів сусідніх сіл. Сипали їх через 30-40, а навіть через 150 сажнів. Зроблений опис границь скріпили своїми підписами-хрестиками представники кожного з сусідніх сіл (війт та два присяжні) [1, с.62-67]. Поля оброблялися по-різному. Поле Коноплиська рік лежало облогом, а в наступні роки послідовно засівали житом, ячменем та гречкою. Врожайність на цьому полі становила 3 корці з морга. А висівали на морг корець зерна (вівса 1,5 корця). Поле Бесаги теж протягом трьох років засівали, а на четвертий лежало облогом. Але засівали його гречкою та вівсом, які також давали тут до смішного низькі врожаї (з висіяного корця збирали 3-4 корці). Таких полів, що рік лежали облогом, було 7. А ще були тут два поля, які засівали три роки і після того вони два роки лежали облогом [1, с.73]. 

            В податковому списку з цього ж 1789 року записано, що грунтові селяни (24) робили влітку по 3 дні панщини (від св.Войцеха до св.Мартина протягом 28 тижнів), а в зимовий час – по 2 дні. Городники (12) відповідно робили по 2 та по 1 дню в тиждень. Було їх 13 осіб. Всі господарі мали щорічно відробити 12 днів шарваркових робіт (при ремонті доріг, гребель). Жоден селянин не мав тут жорен. Оскільки двірських лісів у селі було небагато (48 моргів), то селяни дрова для опалення заготовляли на своїх луках та громадському пасовиську, яке займало 100 моргів. Двір отримував від селян за рік 2904 дні тяглої, 264 дні пішої панщини, 24 зр чиншу, 72 корці вівса, 24 каплунів та стільки ж курей, 144 яйця та 144 мотки прядива. Загальна вартість робіт, чиншів та продуктів становила 739 зр в рік. В цій сумі 655 зр становила вартість роботи (день тяглої праці 13 кр, пішої – 6 кр). Каплун вартував 6 кр, курка – 5 кр, корець вівса – 40 кр [3, с.11].

            Варто зробити короткий аналіз прізвищ обельницьких господарів кінця ХУІІІ ст. Отже, побутувало тут 21 прізвище (за списком Йосифінської метрики) (Атаман, Присяжний, Кузьмин, Росолінський, Ровей, Гураль, Хмут, Гудз, Слободяник, Чуперда, Махмет, Кубарич, Гук, Мастіїв (Мастюх), Братусів (Братишів), Вардачевський, Гринчишин, Бочковський, Фурман, Павлів, Корчинський).

            Прізвища Кузьмин, Гринчишин, Павлів утворені від відповідних імен (Кузьма, Павло, Гринько – Гриниха), але незрозумілою в цьому випадку є походження букви “ч” в прізвищі Гринчишин (мало би бути Гринишин).

            Службове походження мали прізвища Атаман, Присяжний, Фурман. Предок першого був отаманом на фільварку, розподіляв роботу між кріпаками. Предок другого був членом громадської ради і виконував в громаді функції посередника в суперечках. Предок третього возив пана, куди було потрібно. Прізвище Слободяник має дещо сумне походження. Так прозвали втікача з села, якого пан повернув з так званої “слободи”, куди він втік. Переважно втікали наприкінці ХУІІ- у ХУІІІ ст на Поділля. Селянам нові пани обіцяли там 15-20 років звільнення від феодальних повинностей, щоб тільки відновити господарство на зруйнованих турками землях. Прізвище Кубарич може своїми витоками сягати давньоруських часів. Кубарами називали річкові судна, а їхніх будівничих мали би називати кубаричами. (Теж є кубель – відро).  

Гук та Гудз утворені як прізвиська. Гудз був низькорослим, опецькуватим, а Гук – голосним, крикливим. Чуперда (в сусідніх селах є Чупринда) може мати якесь відношення до чуприни на голові.

Предки Махметів могли мати татарське походження (називали їх спочатку магометанами, потім магометами і нарешті махметами).

Перший Росолінський прибув сюди з села Росолин з-під Сяноку. Можливо, що з села Бочів з-під Бохні (в Польщі) прибув сюди Бочовський, якого задля благозвучності стали прозивати Бочковським (омонім від слова “бочка”). Корчинських з села Корчин з-під Дуклі також привіз сюди якийсь польський власник села. Всі вони могли бути його слугами або членами військової дружини. Осіли на цих землях і з часом стали добрими українцями.

            Неясним є походження прізвищ Ровей, Хмут (в пізніших списках Хмур), Мастюх.

            В 1790 році село могло погоріти, бо в пізніших документах є короткі згадки про пусті площі на місці будинків, які постали після 1790 року [2, с.7-9]. Саме у 1790-х роках галицькі села переживали скрутні часи. Австрія втягнулася у велику смугу кровопролитних війн з Францією. З Галичини було забрано до 50000 рекрутів (молодих здорових хлопців), які гинули в Альпах, або поверталися каліками. Було реквізовано для військових потреб багато волів і коней. Саме в ті роки в селах Галичини було спущено чимало ставків, бо держава потребувала багато хліба. Тому зростала кількість орних земель.

            У 1820 році був зроблений другий опис сільських земель (Францисканська метрика). В ньому власницею села записана графиня Тереза Сєраковська. Порівняно з метрикою 1787 року змін в структурі і категоріях землі майже не було. Чомусь Обельниці зміни в структурі землекористування мало торкнулися.     

            Влітку 1820 року львівський шляхетський суд видав ухвалу про те, що 17/20 цього села має належати Августину Вілковському та його дружині Ксавері (з Сєраковських), а 3/20 мали перейти Антону Загорському. Тому 17 липня 1821 року був складений інвентарний опис Обельниці. В ньому був детальний опис двору, його земель, список селян та їх повинностей. В дворі був старий житловий будинок під солом’яною стріхою, стіни якого зроблені з переплетеного пруття, обмазаного глиною. В ньому було 3 кімнати та алкер. Для опалення в будинку були дві кам’яні печі з коминами. Кімнати мали по троє вікон. Підлога зроблена з смерекових дощок. Біля будинку стояла старенька пекарня з кухнею, яка вже валилася. Навпроти житлового будинку стояв стебник, який фактично вже падав. Недалеко стояв дуже старий шпихлір на 6 засіків, який знизу мав дильовані стіни, а зверху плетені з пруття. Нова стодола також мала стіни з пруття, обмазаного глиною. Вона мала троє воріт і одночасно в ній могли працювати 12 молотильників. Обора була знищена зовсім, але недалеко від неї стояли дві стайні: стара валькована і нова на 12 волів. Також там стояла нова возівня, будована на стовпах, між якими були зроблені вальковані стіни. У возівні могли поміститися три вози. До двірських будинків належав і новий млин на один камінь та стара корчма. Частина корчми була пошита сніпками, а частина прямо вкрита соломою.

            В селі було 35 хат, але деякі з них пустували. Селяни, які мали цілий ґрунт, відробляли по 124 дні тяглої панщини, платили до двору 4 зр чиншу, давали 3 корці вівса, каплуна, курку, 7 яєць та 6 мотків прядива. Прядиво мали прясти з двірського волокна на аршинове мотовило. На ньому мало бути намотано 20 пасм, кожне з яких мало мати 24 нитки. Городники робили 72 дні пішої панщини, давали по 3 яєць та пряли по 3 мотки. Селяни мали обов’язок давати бджоляну десятину з пасік, але давно вже цього не робили, бо в селі ніхто не мав пасіки. Війтом тоді був Братусів Яцко. Селяни мали 29 волів та 2 коней. 17 господарів робили тяглу панщину, 11- пішу. Список селян наведено в додатках [23, с.2-7]. Фактично селяни мали 18 ґрунтів, але один (Братусь Григорій) залишив свій грунт і обробляв тільки город. Двір мав 2,5 морга городу, 91 морг ріллі, 13 моргів лук, 18 моргів пасовиськ, 48 моргів лісу, 3 морги ставу.

            Переважання кількості волів над кіньми в Галичині тривало до середини ХІХ ст. Причини цього явища не мають однозначного пояснення. Можливо, тут грав роль військовий фактор. На всі війни в селян забирали коней. Коням також потрібно було давати кращої якості харчі.      

            Мабуть, з села у панщинні часи люди втікали і в ХІХ ст. Зберігся цікавий протокол, складений в громаді 3 червня 1833 року. В присутності А.Кшижановського та Загорського (напевно фільваркових чиновників) селяни Олекса Гірняк, Ясько Гой і Петро Святий з Обельниці поручилися в домініяльній канцелярії за Василя Белея. Якби він без дозволу влади пішов у іншу місцевість, то вони зобов’язувалися його вистежити і повернути в село. А якби не повернули, то мали відповідати своїм майном за нього. На звороті цієї розписки був розрахунок данин на суму 120 зр і була згадана картопля [2, с.64]. Значить, вона вже вирощувалася в селі.

            З господарських інвентарів панів Жевуських (а вони мали маєтки і на Рогатинщині) 1750-60-х років відомо, що вони в своїх маєтках на Жидачівщині призначали селян-десятників, які мали стежити за своїми сусідами і відповідати за них, якби вони втекли з села. Видно, що ця практика тривала і на Рогатинщині. Прикро, що цю практику в ХХ ст реанімували більшовики, які теж призначали десятихатників, щоб ефективно збирати селян на різні заходи. Про це свідчать звіти сільських рад.

       &n