Четвер, 28.03.2024, 12:24
Вітаю Вас Гость | RSS

Село Обельниця

Міні-чат
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 35
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Школа і освіта в Обельниці

Роль освіти в житті селян важко переоцінити. В найдавніші часи освіта починалася від науки в дяка, в якого діти навчалися рахувати, молитися, а також читати церковні книги. Ті школи були нерегулярними і їхня діяльність залежала переважно від суб’єктивних факторів. Відомо, що ще під час генеральної перевірки парафії 1764 року єпископ М.Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів. Невідомо, коли саме постала така перша дяківка в Обельниці.

Але як всі подібні їй школи у Галичині, вона знаходилася біля церкви, була бідною, обдертою хатиною під стріхою і, очевидно, складалася із двох кімнат. У одній жив дяк, а друга служила для навчання дітей. Навчали їх тут молитов, основ християнської віри, а також читати, писати та рахувати. Навчання не носило обов’язкового характеру для дітей, і тому далеко не всі з них відвідували цю школу. Орати землю в полі, косити та наказувати коням повертати "вісьта" чи "гайта" сільська дитина могла навчитися і без школи. Очевидно так думали батьки, коли посилали дітей на пасовисько з худобою. Тому заняття у школі переважно відбувалися пізно восени та зимою.

            27 квітня 1788 року львівська консисторія скерувала у парохії директивного листа, яким наказувала парохам заохочувати селян до посилання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання [11, с.33]. 30 червня 1789 року львівський єпископ Петро Білянський наказував, щоб парохи всюди намагалися засновувати школи при церквах і найпильніше ними опікувалися. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то описавши все, через деканів мали звертатися до консисторії [11, с.38]. 14 червня 1791 року єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами нахиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здібних учнів, а навіть самим вчити дітей читати у школах та переконувати батьків давати дітей до навчання [11, с.44]. 29 травня наступного року Білянський наказував священикам на основі губерніального розпорядження №12774 від 25 квітня 1792 року, щоб кожен з них з усіх сил агітував людей до заснування і утримування шкіл та давання дітей на навчання [11, с.47]. Він також наказував священикам перед початком шкільного року виголошувати в церквах відповідні проповіді про вагу освіти і заохочувати батьків до посилання дітей в школи [27, ч.18/1931].

          Відомо, що вже наприкінці 1815 року парохи отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у пообідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу [12, с.14, 19].     Влітку 1820 року крайова влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив [12, с.28]. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя [12, с.30]. З листопада вчителям було дозволено мати індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора [12, с.30].

  У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти, в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально ходили, скільки вміє добре читати [12, с.32]. В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка “Чин утренний і вечерний” (ціна 14 кр). Кожен парох мав повідомити церковній владі скільки таких книжок потрібно прислати в парохію зі Львова [12, с.35]. Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах [12, с.37]. Консисторія обіжними листами повідомляла парохії про вакантні місця вчителів в різних місцях Галичини [12, с.38].

5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкові дні: Різдва та св.Степана, а канікули щоб тривали від 16 липня до 31 серпня [12, с.38]. У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки [12, с.44].

            У 1832 році на 15 парохій Бурштинського деканату припадало тільки 8 парохіяльних шкіл (в Бурштині, Юнашкові, Сарниках Середніх, Більшівцях, Куропатниках, Поплавниках, Настащині та Конюшках) [33, с.170-174/1832]. Допускаю, що таких шкіл могло бути більше, але церковний шематизм вказував тільки одну школу в парохії. Тому не виключено, що могла працювати така школа і в Обельниці, яка входила до складу парохії Юнашків.

            Статистика свідчить, що в Галичині у 1841 році тільки 14% дітей шкільного віку відвідували школу, а в 1850 році – тільки 13,6%, тоді як в інших землях австрійської монархії 95-100% [37, с.399].

Та як би там не було, навчання у школі-дяківці залежало виключно від доброї волі та педагогічних здібностей дяка і не мало обов’язкового характеру для дітей. Хрестики замість підписів селян на документах середини ХІХ ст засвідчують, що вони писати не вміли. Ситуацію з освітою наших селян влучно окреслив І.Франко в кінці ХІХ ст у поемі “Вандрівка русина з бідою”

                                                           ...Школа в селі є вже літ сто,

                                                              Та письма не зна ніхто...

“Дяківки” проіснували до нового австрійського шкільного закону від 14 травня 1869 року. Цей закон зобов’язував всіх дітей віком від 6 до 14 років здобувати початкову освіту протягом шести років.

            Парадоксально, але в українському журналі “Учитель” з посиланням на державну статистику зазначено, що в 1890 році в Галичині лише 13% дітей шкільного віку відвідували школу. Поза школою залишалось 390000 дітей [30, ч.11/1892, с.172]. Отже, протягом 40 років ставлення людей до освіти не змінилося.

            У травні 1874 року в Обельниці був складений протокол в справі реорганізації місцевої школи. Підписали його війт Федір Бардашевський, його заступник Степан Судома, радні Семен Кубарич, Олекса Бардашевський, Іван Пернак, Степан Братусь, Федір Гудз. Оскільки сільські керівники були неграмотні, то за них підписувався вчитель Павло Баландюк (водночас він був дяком), а вони тільки в кружечках малювали хрестики. В громаді не могли знайти фундаційного акту школи. Владні мужі прохали шкільного інспектора Казимира Рожецького не приєднувати сільської школи до Конюшок, бо туди була дуже погана дорога, непрохідна в час виливів ріки. Пропонували, щоб вчитель з Юнашкова приходив після обіду в Обельницю. Школа мала свій будинок вартістю 250 зр. Громада зобов’язалася платити на утримування вчителя 50 зр в рік, давати йому 2 корці пшениці та 8 корців жита (загальною вартістю 58 зр). Інспектор наполіг, щоб замість зерна громада платила гроші. Адже селяни традиційно давали вчителеві зерно найгіршої якості і зібрати його повністю завжди було проблематично. Також громада давала сторожа до школи і забезпечувала її опалення (4 сяги дров на рік). В селі було 52 дітей шкільного віку (від 6 до 12 років) [6, с.16]. Баландюк мешкав у школі, але документацію вів погано. За попередні роки не мав навіть списків школярів [6, с.11]. Можливо, що був вчителем тільки “на папері”.    

            17 травня 1875 року крайова шкільна рада надала школі статус філіальної до Кунич, де була етатова школа. Утримувати її мали спільно громада (86,99%) та двір (13,01%) (якщо було потрібно провести ремонт або збудувати нове приміщення). Для вчителя був визначений оклад 250 зр в рік, який також повинна була збирати громадська рада і виплачувати вчителеві частками два рази в рік (з громади 108 зр, з двору 62,64 зр, з окружного шкільного фонду 135,36 зр. Свою платню вчитель отримував 4 рази в рік (поквартально).

В ті часи праця вчителя вимагала неабиякого героїзму. У 1874 році в Галичині одна шкільна лавка припадала на 20 учнів, 1 годинник на 5 шкіл, 1 дзвінок на 3,4 школи, а 284 школи навіть не мали звичайної класної дошки. На 2764 школи припадало тільки 1097 глобусів, 1543 рахівниці, 1090 шкільних книгозбірень. А в стрийському шкільному окрузі з 192 шкіл тільки 39 мали окремі будинки, з яких лише шоста частина перебувала в доброму стані [31, чч.47, 48/1874]. То й не дивно, що в Галичині з 1000 рекрутів було тільки 115 грамотних (в Чехії  810, Австрії  985) [30, ч.43/1874].

            У 1892 році крайова шкільна рада збільшила платню вчителя в Обельниці до 300 зр в рік [6, с.12]. Мусила це зробити, бо за 250 зр вчитель не міг прожити. Тому багато шкіл в Галичині стояли пустками, бо не було бажаючих у них працювати, а громадські ради не могли (чи не бажали?) ухвалити більшої дотації для вчителя. Краще було ці гроші пропити в корчмі (бо галичани пили найбільше серед всіх інших народів Австро-Угорщини). Це була ситуація, яка чудово пояснюється галицькою приказкою “Чого Іван бідний? – Бо дурний. Чого Іван дурний? – Бо бідний”. Вихід із зачарованого кола могла показати освіта, але “дурний Іван” сам до того не завжди міг додуматися і чекав, коли до цього його спонукає державний примус.

            Весною 1894 року був змінений крайовий шкільний закон. Якщо раніше громади мали збудувати шкільний будинок за власні кошти при незначній підтримці двору, то надалі вони мали дати на будівництво школи 120% від щорічної суми податку, а решту мав покрити крайовий шкільний фонд. Це було певне полегшення для селян, але воно не привело до різких змін. Все-таки в Галичині було 1700 сіл без шкіл, а 17% вчителів не мали відповідної кваліфікації. Їх приймали через нестачу кадрів. 372 школи взагалі не мали вчителів, бо не могли їх забезпечити матеріально [26, ч.7/1900].

            Влітку 1894 року громадська рада Обельниці на пропозицію шкільної влади погодилася, щоб податки на утримування вчителя селяни платили як 23%-ий додаток до суми своїх загальних податків державі. У відносинах селян з учителем появлявся страшний державний службовець – екзекутор. За несплачений податок він міг забрати корову, подушки чи інші речі з хати. Тим самим платня вчителя ставала стабільною і вчасною. Одночасно того року держава збільшила частку дворів на утримування шкіл. В Обельниці двір мусив взяти на себе 36,13% витрат на утримування школи [6, с.16]. Пов’язувалося це з тим, що ситуація вимагала вищого рівня грамотності населення, а бідні громади не хотіли додати жодного крейцера для збільшення дотації школи. Тому школи розвалювалися, а вчителі втікали з них, бо годі було вижити на бідну платню. 

            Влада в Галичині практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявляв: “Замість організувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, а інспектором і громадою” [30, ч.1/1906].

            Тому нелегкою була вчительська праця на ниві народної освіти в Галичині. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 – до 20 років, 24 – до 30 років, 4 – до 40 років стажу [30, ч.1/1906]. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в переповнених класах з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу. “Учителі старші – се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без каплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих – а свист і храпінє, перериване напасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її” [30, ч.23-24/1908]. Пишемо про це, бо сучасні тенденції розвитку освіти в Україні чимось нагадують мені те, що ми вже мали у своїй історії.

На початку ХХ ст більшою популярністю в Галичині користувалися корчми, ніж школи. Населення щорічно пропивало понад 125 млн корон. Виходило, що в середньому мешканець краю пропивав 11,5 корони в рік. А на утримування школи платив тільки 0,85 корони [28, ч.18/1905]. Просимо читача задуматися над цими цифрами і оглянутися навколо себе. Чи не бачить він чогось подібного на початку ХХІ ст?..

Не відомо, як розвивалася школа в Обельниці перед Першою світовою війною, бо бракує відповідних джерел.

Після Першої світової війни школа в Обельниці почала функціонувати з 1921 року. Лише дехто до її відкриття ходив до школи в Конюшки. Першим вчителем став Баран Степан, родом з Дем'янова. На жаль більше відомостей про нього нема. Він був в полоні в Росії і, як згадують старожили, був вчителем вимогливим. Будинок довоєнної школи у війну був знищений, і школа розмістилася у довоєнному будинку читальні “Просвіти”. У 1930 році на місці старої (довоєнної) школи була побудована нова, яка прослужила 35 років. Вона складалась із двох великих кімнат, невеличкої кімнати між ними і сіней. До 1944 року одна кімната служила навчальним класом, а в інших поперемінно при потребі проживав учитель.

            1 березня 1923 року директором школи в Обельниці був призначений Данило Квасниця. Він народився 16 липня 1883 року в с. Путятинці і прибув сюди вже досвідченою людиною [7, с.18].

Данило Квасниця  вчителював в Обельниці до 1935 року. З 1935 до 1944 року вчителював у Путятинцях. У 1944 році він емігрував разом з відступом німців.  Тут його спіткало велике лихо. В черзі на посадку до відправки стояли він, дружина і син Роман. Син по потребі відлучився на сторону. За цей час посадка закінчилась з німецькою точністю і сина не пропустили. Під чужим прізвищем він проживав у Кривому Розі.

            У 1924 році польська влада розпочала активно полонізувати українські школи в Галичині та на Волині. Для цього був прийнятий так званий “кресовий” шкільний закон. В ньому було зазначено, що батьки визначають мову навчання своїх дітей. В місцях, де проживає мішане населення, державна мова навчання вводиться в навчальний процес, якщо цього захочуть батьки не менше 20 школярів. Таким чином школи юридично мали ставати двомовними, а реально польськомовними. Українською мовою читався тільки предмет українська мова та катехизм (раз в тиждень). Негативне ставлення поляків до українців проявлялося і в тому, що до 1935 року вони демонстративно не вживали слова українець, замінюючи його поняттям “русин”. Українцями називали тільки мешканців УРСР (тобто тих, що проживали на схід від ріки Збруч).

            Вже влітку 1925 року шкільний інспектор з Рогатина послав до львівської шкільної кураторії 26 декларацій для 29 дітей з Обельниці, батьки яких домагалися української мови навчання, з пропозицією ввести тут 2-мовний режим, “бо 17 дітей не шкільного віку”. А в селі було 33 дітей шкільного віку. Тобто нібито поза деклараціями залишався 21 учень, яким батьки нібито не бажали української мови навчання. Але оскільки з громади декларацій за польською мовою навчання не надійшло, то влада залишила школі україномовний статус [7, с.1-2]. 

У 1927-28 роках почався другий етап боротьби за українську школу в селі. В Обельниці тоді було 64 дітей шкільного віку (народжених в період від 1.9.1916 до 31.8.1922 року) [7, с.10]. Спочатку українці зібрали 35 декларацій для 43 учнів за рідну мову навчання. Поляки на початку 1928 року зібрали 16 декларацій для 25 учнів за польську мову [7, с.19]. 20 червня 1928 року кураторія постановила, що з 1 вересня в школі буде введений двомовний режим [7, с.15]. Громада негайно подала скаргу на несправедливість в міністерство освіти.

Копія заяви (невідомо, яким чином) попала до клубу українських послів у Варшаві і вони 31 жовтня 1928 року послали запит до міністра освіти. У ньому були такі слова: “..В селі нема жодної польської дитини і здавало би ся, що самі українці хочуть польської мови навчання в школі. Але ж в селі є всього 43 дітей і всі батьки їх підписали декларацію за українську мову навчання і ніхто не підписував декларацій за польською мовою. На поданий протест з кураторії нема жодної відповіді. Тому питаємо в міністра: 1) Чи відомо йому про цей факт?, 2) Що думає вчинити, щоб було збережене право українців?, 3) Чи думає вчинити, щоб в селі Обельниця Рогатинського повіту була введена українська мова навчання?”. Під запитом стояли підписи послів до сейму Кузика, Хруцького, Левицького Блажкевича, Карузо, Ганушевського, Жука, Ладики, Когута, Рогуцького, Стефаніва, Барана, Кунька, Куницького, Біляка, Максимовича, Вислоцького [7, с.28]. Нижче наводимо зміст скарги.                                    

 

              Скарга з Обельниці до міністра освіти Польщі

           

       Кураторія Львівського шкільного округу рішенням 20.6.1928 ч.І-18996/28 змінила в однокласній школі в Обельниці дотеперішню українську мову навчання на двомовне навчання, подаючи причиною зміни те, що з села внесені декларації з вимогою державної мови навчання батьками 22 дітей шкільного віку і декларації з вимогами української мови батьками 43 дітей.

            В громаді Обельниця всі діти шкільного віку є греко-католики і українці і нема жодної дитини іншої національності. Внаслідок того, що на 53 дітей шкільного віку внесено в громаді декларації за 43 дітей з вимогою української мови, решта 22 декларації за польську мову є внесені невідомими в громаді особами, або підписані за дітей, які не є шкільного віку. Тому ті декларації не можуть бути визнані важними.

            Підписані мешканці вносять протест і вимагають, щоб на наступний навчальний рік 1928/29 було залишено українську мову навчання.

                                                                    Обельниця, 12.8.1928

            Йосиф Кубарич, Михайло Андріїв, Михайло Сухарський, Іван Медвідь, Федь Гудзь, Павло Задорожний, Тимко Гудзь, Теодор Бардашевський, Ільків Кость, Гаврило Диринюк, Андрій Братусь, Григорій Бардашевський, +Олекса Сухарський, Ілько Любінець, Ілько Шпирналь, +Олекса Заплоцінський, Стах Кубарич, Катерина Юськів, Никола Святий, +Андрій Братусь, Микола Торган, +Данило Зобків, +Дмитро Джус, Андрій Петровський, Павло Братусь, Петро Кубарич, +Григорій Пипчак, +Іван Бандура, +Григорій Коберніцький, +Анна Хома, Іван Кубарич, Петро Сухарський, +Марія Слободян, +Олекса Ковальчук, Мартин Гудзь, Василь Бардашевський, Андрій Пархуць, Іван Андріїв, +Явдоха Грудна, Стах Братусь, Степан Гудзь, Степан Кубарич.

                Начальник громади Ілько Любінець (печатка громади) [7, с.25].

(Хрестиком перед своїми прізвищами ставлять батьки, які не вміли писати).

 

Після того запрацювала бюрократична машина. Розпочалося слідство. В Рогатин викликали тих, чиї підписи стояли на деклараціях за польську мову і перевіряли, чи вони власноручно поставили ці підписи. Прибули Ян Бандура, Михайло Гулак, Ян Мрочко, Андрій Петровський, Ян Братусь, Степан Райзер, Василь Ціхун, Григорій Коперницький, Ян Кубарич, Катерина Пархуць, Ян Скорохода, Ілько Любінець, Ілько Гудз, Ян Іванців, Анна Хома, Ілько Шпирналь. Мрочко, Райзер, Петровський, Пархуць, Хома підписалися по-польськи, інші – по-українськи. М.Гулак взагалі не ходив [7, с.12]. Викликані заявляли, що жодних декларацій за польською мовою навчання не підписували [7, с.23]. Тобто весь список був фальшивкою, поданою шкільним інспектором. Мені невідомо, як була виготовлена ця фальшивка. Може цих людей залякували, може влада давала їм солодкі обіцянки… Способів отримати бажаний підпис є багато.

            Тому 24 січня 1929 року міністерство повернуло в обельницьку школу україномовний статус [7, с.35]. Очевидно, що й самі діти не стояли осторонь боротьби, бо в звіті читальні за 1929 рік зазначено, що “діти ніде не вчилися” [17, с.16]. Отже вони бойкотували школу з польською мовою навчання.

В 1931/32 навчальному році тут навчалося 80 дітей (порівну хлопців та дівчат). Перший рік навчання школу відвідував 21 учень, другий – 14, третій – 16, четвертий – 10, п’ятий – 17, шостий – 2 [7, с.56]. Таким чином школа рахувалася однокласною, але навчання тривало 6 років. Учні були поділені на 4 відділення. В першому і другому навчання тривало по рокові, в двох наступних – по два роки. Вчитель займався півдня з учнями двох відділень (1 і 3) та півдня – з іншими двома. Навчання проходило в одній кімнаті в дві зміни. Жоден теперішній вчитель не витримав би таких умов праці. 

            Але поляки не хотіли змиритися з тим, що в Обельниці нема “паньствовеґо єнзика научаня”. Весною 1932 року звідси були подані шкільному інспекторові декларації з вимогою державної мови навчання, які підписали 13 осіб для 22 учнів: Олекса Зобків, Іван Димкар, Олекса Ковальчук, Іван Братусь, Ян Котляр, Мартин Гудзь,

Андрій Пархуць, Михайло Конопада, Михайло Святий, Катерина Пархуць, Ілько Любінець та Іван Бандура [7, с.36-48]. Шкільний інспектор Кароль Дідушко переслав їх до львівської кураторії і зазначив, що виявлення підписів могло би бути небезпечним для тих, що підписали декларації [7, с.57]. Тобто підписи під деклараціями ставали таємницею для сільської громади.

Кураторія 16 серпня 1932 року ввела в Обельниці двомовне навчання. Українці похопилися і наступного року подали інспекторові 89 декларацій за українську мову навчання. Та було вже запізно. Кураторія відмовилася їх розглядати на тій основі, що в 1930 році польський президент підписав постанову, за якою шкільні референдуми могли проводитися не раніше 7 років з часу останнього рішення кураторії в мовних справах. Треба було селянам чекати до серпня 1939 року. Декларацій за польську мову цього разу ніхто в селі вже не хотів підписати [7, с.57-64]. Отак в умовах правової держави Польщі державні чиновники вміли нав’язати селянам свою волю. 

            Ще перед Першою світовою війною І.Франко писав з гіркотою: “сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тієї великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму буде в Росії не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкрасша конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма. Бо дурня і в церкві б’ють, а на похиле дерево і кози скачуть” [59, с.107]. Ці пророчі слова є актуальними і для теперішнього моменту. Тільки висока правова та національна свідомість зможе зробити ефективною боротьбу народу за свої права.

З  1935 до 1939 року вчителем в Обельниці був Юрійчук, родом із Заліщик. Він був людиною активною, і, зокрема, організував у школі хор. Крім вчительської роботи, Юрійчук був ще прекрасним столяром.

            Прихід Червоної армії у вересні 1939 року несподівано вирішив справу про мову навчання в Обельниці на користь українців. Вирішив назавжди і безповоротно.

       З січня 1940 року в Обельниці почала працювати початкова чотирикласна школа. Навчальний 1939/1940 рік провела вчителька з Бурштина. На жаль, прізвище її невідоме.

У 1940 році вчителювати в Обельницю була прислана Галина Дмитрівна Рудченко, родом із Полтавщини. Вона навчала дітей в часи німецької окупації (1941-1944 рр) і вийшла заміж за обельничанина  Бардашевського Степана Васильовича, тому радянська влада ставилась до неї з недовірою. Через це вона пропрацювала в школі до 1951 року і виїхала з чоловіком в Крим, де жив її брат.

За радянських часів до 1949 р загальнообов'язковою була початкова (чотирикласна) освіта. Повоєнний план відбудови народного господарства вимагав покращення рівня загальнообов'язкової освіти. У 1949 р держава перейшла на загальнообов'язкову семирічну, а у 1958 р на восьмирічну освіту. З 1972 р загальнообов'язковою стала середня (10-ти, 11-ти класна). З 1953/1954 навчального року була ліквідована оплата батьків за здобуття дітьми середньої (з 8 до 10 класів) освіти.

Приміщення нинішньої школи було збудоване поруч їз старою досить швидко і відкрите у 1966 році. Треба віддати належну шану за активне старання у будівництві школи і клубу в с. Обельниця тодішньому голові об'єднаного колгоспу "Росія" П.І. Крижалку і тодішньому бригадиру с. Обельниці Б.І.Гудзю. Школа і клуб були збудовані за кошти колгоспу. Активно сприяв будівництву школи і клубу у забезпеченні будівельними матеріалами тодішній керівник Бурштинського "Міжколгоспбуду" Макар Васильович Букатчук.

В селі на нинішній час , як і раніше, працює початкова чотирикласна (третього ступеня) загальноосвітня школа. У будинку школи є два класи-комплекти, учительська кімната, кімната-їдальня, спортзал і ігрова кімната. Поруч зі школою є невеличкий спортивний майданчик. У 1951/52 навчальному році у першому-четвертому класах навчалося 38 учнів. Це при тому, що у 1950 році 34 родини були виселені. З шістдесятих років і до нині число дітей у першому-четвертому класах коливається щороку в межах 20-26 осіб. У 2004/05 навчальному році в школі навчалось 19 дітей. На 2005/06 навчальний рік перший клас був укомплектований шести- і семирічними дітьми, тому у 2006/07 навчальному році для першого класу не було учнів. Не було учнів для першого класу  на 2007/08 навчальний рік  а у третьому-четвертому класах навчається 13 учнів. Середню освіту діти з Обельниці здобувають у с. Конюшки. Навчання у школах всіх рівнів ведеться згідно державних програм.

У повоєнні навчальні роки заняття в школі проводили два вчителі. Крім Бардашевської (Рудченко) Г.Д. в різні роки вчителями працювали: Бардашевський Михайло Григорович (1925-2007) у 1945-1946 н.р. Робур Йосиф у 1947-1948 н.р. Дуда Йосиф Улянович (1925-2002) у 1948-1950 н.р. Іванців Надія. Ковальчук Христина Миколаївна у 1950-1959 н.р. Ковальчук Степан Іванович у 1952-1960 н.р. Юган Іван Йосифович у 1959-1987 н.р. Цибух Іван Семенович у 1960-1989 н.р. Антошків Ганна Михайлівна 1988-90 рр. Василюк Любов Іванівна у 1985-2010 роках.  Заплоцінська Стефанія Павлівна з 1989 року і до нині.  За сумісництвом вчителем англійської мови у 2000-2010 н.р. працював Чаборик Тарас Дем'янович, а з 2010 н.р. Камінська (Куч) Леся Павлівна. Череватий Тарас Іванович - вчитель фізвиховання з 2000 р і до нині..

Першим вихідцем з Обельниці, хто здобув вищу освіту за радянських часів, був Гудзь Ілля Дмитрович (1936 р.н.). Він закінчив Львівський державний педагогічний інститут у 1959 році. З того часу і до нинішнього дня понад п'ятдесять обельничан здобули і здобувають вищу освіту за різними спеціальностями. Крім того, багато вихідців із села здобули середню спеціальну освіту (закінчили технікуми і училища). Переважна більшість їх працевлаштувалися і живуть поза межами села. У 1950-1960 - тих роках вихідці з села набували спеціальність шофера (водія автотранспорту) під час служби в Радянській армії. Жінки переважно здобували середню медичну або вищу педагогічну освіту, рідше з іншої спеціальності.

Серед вихідців з села середню школу з відзнакою закінчили:  Кубарич Людмила Дмитрівна із срібною медаллю у 1991 році; Слободзян Наталя Михайлівна із золотою медаллю у 1994 році; Кубарич Володимир Дмитрович із золотою медаллю у 1995 році; Кучер Наталя Ігорівна із срібною медаллю у 2002 році; Козак Галина Миколаївна із золотою медаллю у 2006 році.

Вихідці з Обельниці не досягали високих державних чинів, проте у службових посадах досягали певних успіхів. Ось деякі з них, крім автора цієї книжки. Кубарич Д.Й. - колишній головний редактор Рогатинської районної газети "Голос Опілля", автор поетичної збірки "Собори наших душ", виданої у 2004 році. П'єрнак Богдан Степанович - колишній приватний підприємець у Івано-Франківську. Мороз Марія Степанівна - викладач Львівського автодорожного технікуму. Богуславська  (Кубарич)  Людмила Дмитрівна -керівник департаменту навчання і підвищення кваліфікації кадрів Національної спілки журналістів України у Києві. Братусь Зеновій Миколайович головний лікар Новоушицької райлікарні у Хмельницькій обл. Бучій Роман Дмитрович - керуючий Рогатинським відділенням Райффайзендбанку "Аваль". Кубарич Павло Петрович - головний енергетик "Іванофранківськжитлобуду". Мороз Мирон Павлович - приватний підприємець в с. Насташине. Бандура Михайло - майор у відставці Збройних сил Союзу, проживає в Гомелі. Довгий Степан Ярославоич - майор міліції в Рогатині. Кубарич Володимир Дмитрович - директор відділення  "Діамантбанку" у м. Києві.

Серед наймолодшого покоління - внука Бардашевського М.Г. Оксана Грицай (сценічне ім'я Міка Newton)-естрадна співачка у Києві. Скорохода Олександр Іванович (1981 р.н.) - замісник директора одеської фірми "B&G", що співпрацює з Китаєм.                       .

 

Форма входу
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Ковальський Ігор. Село Обельниця